Баба Оля жила очікуванням. Очікуванням... смерті.
– Не лякайся, доню, – в хвилини, коли нестерпний біль на якусь часину відпускав зі своїх жорстоких лабет її маленьке, виболіле й висохле тіло, заспокоювала вона молоду сусідку по лікарняній палаті. – Це тобі ще і жити й жити, а мені, старій бабі, смерть не страшна. Слава Богу, віджила своє – 83 на носі.
Та Олена ніяк не могла змиритися ні з тим, що дні бабці вже лічені, ні з тим, що вона, така лагідна, балакуча, скоро має відійти в небуття.
А поговорити баба Оля любила. Чи то тому, що вдома, в чотирьох стінах, прикута хворобою до ліжка, старій не було з ким перекинутися словом, чи може, таким чином рятувалася від болю. Як мала дитина, раділа, коли знаходила потенційного слухача.
– Так, дівчата, перукарню відчинено. Ану, кому зробити моднячу зачіску? – насмішливо торкнулася рукою до свого геть білого, по-дитячому тонкого, як павутиння, волосся, яке саме зібрала в немічний хвостик. – А яка ж коса в мене була замолоду і як я, дурна, її проклинала.
Опубліковано у "Голосі Баштанщини" №97-98 від 21 листопада 2020 року
Друзі! Запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини" (за цим лінком)!
– Чому, питаєте? – раптом пожвавішала. – А спробуйте її розчесати. Правда, Іван, перший мій чоловік, любив моє волосся. Та й мене він сильно кохав. Ось тільки війна проклята не дала нам налюбитися. Тільки й пожили, що три місяці. Я й Людмилку, Люсеньку нашу, без нього народила. А там і на Іванка мого «похоронка» прийшла. – Посмутнішала обличчям, вмовкла, перебираючи в пам’яті страшні часи. – Я, правда, про смерть його дізналася вже по війні, коли сама повернулася з проклятої Німеччини.
Притихли й жінки, уявляючи бабу Олю молодою, закоханою. Як бігла розплетена з залитим слізьми обличчям за підводою, яка забирала від неї чоловіка. Одній їй відомо, як ночами молила Бога зберегти коханому життя, не осиротити дитину, яка вже давала про себе знати. Донечка народилася гарненька, як ангелятко, з надиво довгим і кучерявим волоссям. А вона щодня, пестячи малу, вишукувала в ній існуючі й неіснуючі риси Іванового обличчя. Плекала мрію, як по вій-ні вийдуть удвох з Лесею зустрічати батька, як радітиме той, що дочка така гарна й розумна. Не вберегла, ой не вберегла дитятко. Ще вдень сміялося, тягнуло до неї рученята. А на вечір стала важко дихати, пашіти вогнем. Вже під ранок Ольга забулася коротким, важким сном. Кинулася від тиші, яка, здавалося, різала вуха. Схопила донечку на руки, а вона вже відходить…
Ще від одного горя не відійшла, як насунуло інше – неволя. Німці, вони, бач, «гуманні» були. Коли вперше забирали молодь до Німеччини, Ольгу минули, зважили на те, що дитина мала у неї. А тут якась, «добра душа» донесла посіпакам, що залишилась без дитини.
По дорозі підмовила кількох дівчат до втечі, та в останню мить їх намір було розкрито. Ось тоді Ольга вперше була не рада своїй косі, за яку так зручно було тягати нелюдам. Потім вже господар, у якого наймитувала, не раз накручував на свій кулак її розкішне волосся, навчаючи покори.
Радість визволення була недовгою. Вона, як і всі інші її побратими-невільники, мала пройти ще через одне «чистилище». На цей раз серед своїх. І мабуть, саме те, що їм не вірили визволителі, яких так нетерпляче чекали, найбільш боляче било по нервах.
...Вдома окрім трикутника, який приніс з собою чорну звістку про смерть чоловіка, чекали розруха й голод. Постраждала від нього й Ольга. Після вій-ни зруйноване господарство піднімати доводилося в основному жінкам та підліткам. Так і Ольга, до цього звичайна сільська
дівчина, стала комбайнером. Поплатилася ж за свою жалість. Поруч з нею працювало двоє підлітків з сімей, де одна мати билася з купою дітей один-одного менших. Бачила, що й хлопці ледь тримаються на ногах, і менші їх братики та сестрички пухнуть від голоду. Село є село, один в одного на очах. Ось і не втрималася, якось вночі дозволила їм винести тихцем додому потроху зерна. Вранці її зняли прямо з комбайна й повезли на допит.
Марно намагалася довести слідчому, вгодоване й випещене обличчя якого аж ніяк не свідчило про перенесений голод, що хотіла врятувати дітей від голодної смерті. Та й скільки того зерна могли винести в своїх благеньких сорочечках хлопчаки? Крадіжку було визнано груповою, що тягло за собою тяжке покарання.
Ользі ще й «пощастило» – одержала лише 10 років таборів. Відсиділа вісім. Навіть після смерті Сталіна про неї чомусь не зразу згадали.
У палаті наставала неймовірна тиша, коли баба Оля згадувала ті страшкі роки, проведені на Колимі. Сама ж вона, як і завжди, розповідала про це спокійно, навіть жартуючи.
– У поїзді, звичайно, важко було, – згадує, – везли ж нас, як і в Німеччину, в вагонах, в яких до цього перевозили худобу. Спека, велика скупченість людей, нестача води та їжі, свіжого повітря, нарешті, робили свою справу. Дехто й не доїхав. Та тільки не я, – в голосі наче аж гордість звучить. – Я живучою виявилася.
А вже там, в самому таборі, легше стало. Все-таки у кожного свої нари, та й яку-не-яку, а таки їжу давали. Правда, від неї сил ніяк не додавалося. Ми ж важко робили – ліс валяли.
Пам’ятаю, вранці, як загорланив наглядач, ми всі, як миші, кинулися до свого ганчір’я та шикуватися. Полічив він нас, а робив він це досить своєрідно – стусанами, й гайда до роботи. Мене ж залишили черговою по камері. Потихеньку пораюсь собі радіючи, що на роботу не погнали. Аж тут знову той наглядач. – Ти, кричить до мене, «парашу» винеси!
– Яку Парашу? – заметалася по камері. – Може, думаю, яка з дівчат прихворіла, що ходити не може. Але ж де вона і куди її нести?
– Чуєте, – висовую голову у коридор, де смалить цигарку наглядач, – а тут нікого з дівчат немає. І Параші немає...
Закінчити я не встигла, як вже лежала біля «параші», випльовуючи зуба, одержавши стусана здорованя-наглядача. Так би й сказав, думаю, мовчки ковтаючи сльози, що «параша» це – оця діжка. А то Парашу йому подай. Затихла, з задоволенням спостерігаючи, як веселяться сусідки по палаті. І знову продовжує свою розповідь. На цей раз вже далеку від веселої. Та скоро вмовкла. Сумне баба Оля не любила згадувати.
Дивно, але проживши таке нелегке життя, вона ні на кого не скаржилася, нікого не картала, не кляла. Тихо несла свій хрест далі.
– Ви знаєте, кажуть, багаті люди скупі. А я вам, дівчатка, скажу одне: не всі. Кума в мене була, ох і щедра душа. Оце піду до неї й кажу: «Кумо, цукор закінчився». А вона мені: «Давай відро». І насипе повне. Чи то гречки, чи то рису – ні в чому на відмовить. Я й на одежу не тратилася, поки була при них. Вона мені частенько щось та й віддасть із свого одягу. А гроші, зарплатню свою, я на ощадну книжку носила. Багато зібрала, на машину б вистачило.
– Бабо, – кидала спересердя одна з сусідок, – та що ви благодійницю робите зі своєї куми. Крали вони. Як не вона, так її чоловік. У народу крали, у вас же крали…
– Та Бог з тобою, доню, – махала руками баба Оля, – що ти таке кажеш! Чоловік її, кум значить мій, така поважна людина, завжди в президії (слово це баба вимовляла з особливим придихом) сидів, людьми керував. А ти з нього злодія зробила. Бог з тобою! А що я їм за служницю була, то й тут не так. Хіба мені важко було їм білизну попрати та попрасувати, чи в дворі та на городі попоратися? Свої ж таки, не чужі. А ти відразу, «злодії», – вимовила ображено.
– Ой, бабо, – аж бралася за голову невгамовна сусідка, – ви їй Богу, як дитина мала. Де, скажіть мені ваші гроші? На ліки он немає.
А ви мені одне: великі люди не можуть красти.
– Де гроші, де гроші, – вже тихіше бурчить баба. – На ощадній книжці вони, он де. Правда машини я за них вже не куплю. Тай навіщо мені вона, та машина. Мені хоча б ліки купити, щоб не так боліло. Та ще на похорон аби було.
– І сина ти не чіпай. Він хороший у мене, і невістка хороша. Знаєш, яка вона в мене хазяєчка, акуратистка. Квартира в самому центрі Києва, як лялечка. Три кімнати, великі, світлі. А ще й і кухня є і ванна, і навіть туалет тут же, теплий. А що мене до себе не беруть, тож зрозуміло. Тісно у них. В одній кімнаті вони з Миколою, в іншій – онучек маленький. А там – зала...
Вона, коли хочеш знати, жодного разу голосу на мене не підвищила.
– Знаєте, мамо, – так лагідно до мене. – Ви посидьте в кімнаті, поки ми поїмо, а то в мене апетит псується, дивлячись на вас.
Вона в мене красуня, невістка моя.
Та й потім, стара я вже. У них люди освічені бувають, бо ж у мене і син, і невістка з вищою освітою, і роботу добру, слава Богу, обоє мають. Куди ж мені, темній, до них, ще осоромлю ненароком.
Правда, я теж гарною замолоду була. Мені, коли з Колими повернулася, під сорок було, а чоловіки хіба так за мною очима стріляли. Микола, чоловік мій другий, скільки й жив, все ревнував мене. За це й бив, царство йому небесне, та все по обличчю норовив попасти. А я все одно гарною й веселою залишалася. Це нині хвороба ця клята мене так спотворила, та й роки, звичайно...
... За кілька днів до смерті баба Оля вмовкла. Не скаржилася ні на біль, ні на голод. Лише за день до свого кінця кинула тихо, ні до кого не звертаючись:
«Картопельки б...».
– Бабусю, – схилилася до неї Олена, – а може, таки подзвонити сину?
– Ні! – аж кинулася стара, – не тривожте його. Та й знає він все. Ось тільки... Картопельки б..., – видихнула важко.
– Я попрошу лікаря, – схилилася нижче Олена, – відпустити мене додому і принесу вам картоплі.
Не встигла. Другого дня баби Олі не стало.
1997 рік
Немає коментарів:
Дописати коментар