Баба Оля жила очікуванням. Очікуванням... смерті.
– Не лякайся, доню, – в хвилини, коли нестерпний біль на якусь часину відпускав зі своїх жорстоких лабет її маленьке, виболіле й висохле тіло, заспокоювала вона молоду сусідку по лікарняній палаті. – Це тобі ще і жити й жити, а мені, старій бабі, смерть не страшна. Слава Богу, віджила своє – 83 на носі.
Та Олена ніяк не могла змиритися ні з тим, що дні бабці вже лічені, ні з тим, що вона, така лагідна, балакуча, скоро має відійти в небуття.
А поговорити баба Оля любила. Чи то тому, що вдома, в чотирьох стінах, прикута хворобою до ліжка, старій не було з ким перекинутися словом, чи може, таким чином рятувалася від болю. Як мала дитина, раділа, коли знаходила потенційного слухача.
– Так, дівчата, перукарню відчинено. Ану, кому зробити моднячу зачіску? – насмішливо торкнулася рукою до свого геть білого, по-дитячому тонкого, як павутиння, волосся, яке саме зібрала в немічний хвостик. – А яка ж коса в мене була замолоду і як я, дурна, її проклинала.