Мені випало стати кореспондентом на початку восьмидесятого року минулого століття. Двічі переходила на іншу роботу, але творчість – інфекційна, невиліковна і пожиттєва хвороба. Вже як захопила душу – то назавжди. Де б не працювала, подумки «писалися» репортажі, інтерв’ю, переймалася людськими долями. Власна ж доля таки повернула на шпальти газети назавжди.
Опубліковано у "Голосі Баштанщини" №40 від 9 жовтня 2021 року
Друзі! Щоб першими читати важливі публікації у районній газеті, запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини" (за цим лінком)!
Нас, журналістів, у ті роки дорога вела від села до села. Думали лише про те, як краще подати привезений із відряджень матеріал, а не про те, як заробити копійку, аби засіб масової інформації зміг функціонувати. Саме такі труднощі випали нинішнім газетярам. І це в той час, коли країна нещодавно відзначила 30-ліття Незалежності. У ті дні у кожному привітанні від високопосадовців звучало: «Незалежність – це свобода слова». Справді слово має неабияку вагу, воно віч-не, воно невмируще своєю правдою, вагомістю, а нерідко і красою. Мабуть, по-справжньому щасливий той, хто ним володіє.
Однак звідки ж звучатиме те слово для простого люду, коли у «високих» кабінетах народжуються реформи, що фактично запускають механізм знищення діалогу влади з народом. Це ж треба було «реформувати» діяльність вітчизняної преси так, щоб відпустити її на «вольні хліба», а точніше кажучи на виживання в період не зовсім зрозумілих поштових змін по доправленню кореспонденції до читачів. Причому доставка ця значно здорожчала, зашкалюють ціни і на друкарські послуги. Хто рахував скільки газет і журналів припинили існування за таких умов?
До того ж слово не горобець, що вилетить і не спіймаєш. На жаль, наші можновладці забувають про це тільки-но здобувають бажане тепле місце, перед цим наобіцявши довірливому народу золоті гори. Чого ж варте їхнє слово?
Правдиве ж слово люди знаходили на шпальтах газет, могли написати в редакцію свій допис, скаргу, висловити власну думку, вступити в полеміку. Але й це стало для мешканців сіл нездійсненним. Особливо для невеликих. Мало того, що районка з вищезазначених причин подорожчала та ще й її нерідко привозять до сільської ради, клубу, або магазину. Виходить слово має свободу та далеко не кожен його почує.
Варто зазначити, що газетярі не сиділи склавши руки. Із ЗМІ відомо – вони били на сполох. У Києві не раз збиралися члени Спілки журналістів України, делегації із різних регіонів, запрошували державних мужів, висловлювали свої аргументи, претензії, доводи, пропозиції. Слухали їх, але не чули, не вживали жодних заходів. От і маємо цілковиту безвихідь.
Відчуваю: моє одкровення виходить зовсім не святковим. У ювілей прийнято називати здобутки і досягнення, а мої роздуми надто різкі і невтішні. Прошу вибачення. Наболіло!
Коли вже взялася за перо, дозволю собі скористатися нагодою і через газету ще раз дати відповідь обуреним читачам з Лобріївки, Зеленого Яру, Новопетрівки, Тарасівки, останній дзвінок був із Костянтинівки. Всі вони невдоволені доставкою газети. «Не будемо більше виписувати районку!» – так у кожному випадку закінчувалися наші діалоги. Людоньки, за те, що до вашої оселі тепер не приходить листоноша, відповідає не редакція. Не в її інтересах втрачати своїх читачів. На жаль, вона вже їх втрачає. І досить суттєво, що, звісно, не додає оптимізму.
Часто задаю собі питання: якщо станеться непоправне, хто розповість простим сільчанам, особливо старшого віку, про важливі новини району, події у школах, дитсадках, закладах культури, здобутки у сільському господарстві, напише про людей хороших, освітить недоліки, поздоровить з визначними датами, професійним святом, зрештою, у поминаннях висловить свої жалі, поплаче серцем за рідними і близькими, які пішли за межу, повідомить про стан захворюваності і профілактичні заходи в період епідемії... Тож хай живе районка, незважаючи ні на що.
А тепер кілька слів на адресу творчих працівників. Здається їм можна по доброму позаздрити. Аби знайти дані, скажімо про кількість загиблих на війні, дізнатись демографічні показники, про події в Чорнобилі тощо, нам у свій час слід було йти в бібліотеку, перелистати не одну підшивку. До того ж дані нерідко різнилися. Нинішнім журналістам варто натиснути кнопку комп’ютера. Однак, як бачимо у них вистачає своїх труднощів. І досить глобальних.
Відрадно, що нинішня редакційна команда молода і амбітна, емоційна і енергійна. Їм не позичати сміливості і таланту, розуму і відданості своїй справі. Є у них бійцівський дух, витримка, прагнення професійно удосконалюватися, працювати на спільний результат.
Ювілей районки – свято не лише газетярів, а й усіх наших краян. Тож шановні творці газети і її читачі! Прийміть щирі привітання. Віри вам, надії і любові, миру, сонячних днів за вікном і в домівках, достатку, щастя, радості, Божого благословення.
Вірю в газету і в те, що вона, наперекір всім негараздам, впевнено докрокує до 100-літнього ювілею.
Галина Мельник
Немає коментарів:
Дописати коментар