17 січня 2022 р.

Презентація літературно-художнього видання «Записки колекціонера»

Наприкінці грудня у Миколаївській обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася презентація літературно-художнього видання «Записки колекціонера» про відомого мецената, колекціонера, конезаводчика Якова Івановича Бутовича. Упорядниками видання стали: кандидат історичних наук, доцент, член Національної спілки краєзнавців України, депутат обласної ради Є.Г. Горбуров, кандидат мистецтвознавства, директор Миколаївського художнього музею ім. В.В. Верещагіна С.М. Росляков. Фінансову підтримку надав меценат, депутат облради В.О. Фроленко.

Захід 
у бібліотеці

Презентували книгу Євген Горбуров та Сергій Росляков у присутності діячів культури та науковців з Миколаєва, а також делегації з Баштанської та Привільненської громад.

Є.Г. Горбуров розповів присутнім про роботу над книгою, знайдені нові матеріали та подякував тим, хто долучався і допомагав збирати біографічні дані, фотографії. 

– За допомогою цього видання ми можемо дізнатися про те, що відбувається у світі мистецтва, а також про життя Якова Бутовича. Також є великий об’єм матеріалів про діяльність  колекційного ринку, адже автор був затятим колекціонером, – зазначив Євген Горбуров.

З історією появи в музеї спогадів Якова Івановича Бутовича, записаних від руки у двадцять одному зошиті, що стали основою видання, труднощами у процесі роботи над розшифруванням поділився Сергій Росляков. Також від зауважив, що це видання є лише початком вивчення рукописів, адже залишилося багато сторінок, де текст закреслений, але не менш цікавий. Розшифрування він почав ще майже 30 років тому, до цього процесу з часом долучився інженер Олександр Пономаренко та його дружина – заступник директора з наукової роботи художнього музею (МОХМ ім. В.В. Верещагіна) Лариса Твєретінова.

Директор Баштанського краєзнавчого музею Олег Требух подякував усім за копітку і важливу для краєзнавців та істориків роботу, в результаті чого з’явилося унікальне та важливе для миколаївців і баштанчан видання. Також він продемонстрував слайди зі світлин родини Бутовичів, що зберігаються у фондах Баштанського краєзнавчого музею.

– Коли читачі ознайомляться з книгою «Записки колекціонера», забажають відвідати маєтності Бутовича, що у селі Кашперо-Миколаївка. Сподіваюся, що у Привільненській громаді використають цей момент для створення туристичного маршруту, – розповів О.О. Требух.

Зі структурою видання та матеріалами про Якова Бутовича з бібліотечних фондів познайомила завідувачка відділом документів і наукових розвідок з питань краєзнавства обласної наукової бібліотеки А.А. Трокай. Завідувачка відділом документів з питань культури і мистецтв Н.Ш. Громова висвітлила історію створення колекції Бутовича.


Опубліковано у "Голосі Баштанщини" №2 від 15 січня 2022 року.

Запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини"!


– Дякую, що надали мені можливість зробити свій внесок у створення такої важливої для жителів Миколаївщини книги. Усі, хто пов’язані з цим виданням, допомагають не забути історію минулого покоління, яку ми, завдяки виданню, передамо нашим землякам-сучасникам та нащадкам», – наголосив Володимир Фроленко.

До уваги учасників були представлені книжкові виставки «Колекціонування: шлях від мистецтва до меценатства» та «Різноманіття іпічного жанру живопису» з фонду обласної бібліотеки. Завершилася презентація даруванням книг, що отримали Миколаївські обласні бібліотеки, обласний державний архів, обласний художній музей імені Верещагіна, Баштанський краєзнавчий музей, бібліотека академії дитячої творчості, ЗМІ, Привільненська сільська рада та Кашперо-Миколаївський старостинський округ.









Олег ТРЕБУХ, голова райради Наталія  ОЛІЙНИК,
Євген ГОРБУРОВ, Володимир ФРОЛЕНКО





Про книгу
Я.І. Бутовича

«Записки колекціонера» – літературно-художнє  видання, що складається з вступної статті «Колекціонер по духу та призванню» та 12 розділів, до яких увійшов 21 рукописний зошит Бутовича. Також, є список ілюстрацій картин, який, за задумом автора, мав доповнювати це видання. Окрім назв картин можна побачити прізвища художників. За таким же принципом автор розмістив списки скульптур та фотографій, що є безцінним джерелом інформації для колекціонерів. Є уточнення до записок, а також вміщено план земельної ділянки, який належав родині Бутовичів у селі Кашперо-Миколаївка і зараз він зберігається у колекції картокреслень державного архіву Миколаївської області. 

У книзі зібрані старі фотографії, які надав Баштанський краєзнавчий музей. Олег Требух розповів для читачів «Голосу Баштанщини» наступне:

«Я.І. Бутович – передовий кіннозаводчик на початку ХХ ст., був вихідцем з українського-старшинського роду. У дитинстві та в юнацькі роки він багато часу проводив у маєтностях батька у Кашперо-Миколаївці, що на Баштанщині. Саме про життя у цьому селі він неодноразово згадує у своїх спогадах.

Його батько, Іван Ілліч, після того, як продав землі на Полтавщині, придбав наділи у Касперівці Херсонської губернії, де у 1885 році організовує Касперо-Миколаївський кінний завод. 

Яків Бутович уроджений у 1881 році в маєтку батька, що біля Громоклії, з  дитинства захоплювався кіньми – знайшов свою стихію. Перейнявся любов’ю до орловських рисаків, якій залишився вірним все своє життя. Я.І. Бутович вважав, що любов до коней отримав по батьковій лінії, а від матері успадкував любов до літератури й мистецтва. Його прадід по материнській лінії був колекціонером, мав картинну галерею. Після раптової смерті батька у 1900 році, Яків успадковує Касперо-Миколаївський кінний завод, однак маєток батька залишається за його старшим братом. У 1904 році, молодий Бутович, придбавши землі колишнього маєтку поміщика Шишкіна, переводить туди кінний завод. Однак з часом, усвідомивши, що землі, яка була необхідна для розвитку племінного конярства, недостатньо, у 1909 році купує маєток у селі Прилепи Тульської губернії і створює там першокласний кінний завод,  унікальне мистецьке зібрання живопису і скульптури та бібліотеку, присвячену коням.

У своїх спогадах «Записки колекціонера» Яків Бутович розповідає про історію становлення його як колекціонера, опис відомих йому колекцій мистецьких робіт іпічного жанру (назва походить від грецького слова «hippos» – «кінь», тобто роботи, де є зображення коней), їх власників, художників та скульпторів. Спогади написані впродовж всього 1935 року, в засланні – містечку Щиграх, поблизу Курська (Росія). Донедавна ці записки були єдиним з його творів, що залишалися не-опублікованими, а місце знаходження їх було невідоме широкому загалу. У радянські часи ці спогади, що пережили часи «великого терору», на відміну від їх автора, не могли бути надрукованими з ідеологічних міркувань. Тепер, після багаторічної роботи музейників та ентузіаста щодо розшифрування матеріалів рукописів, які містилися в 21 зошиті, до 140-річчя від дня народження їх автора – Якова Бутовича –  «Записки колекціонера» побачили світ.

На запрошення музейників Миколаївського обласного художнього краєзнавчого музею ім. В.В. Верещагіна долучилися до проєкту з видання «Записки колекціонера» і працівники Баштанського краєзнавчого музею. Ми   надали фотографії маєтностей Бутовичів початку ХХ століття та провели влітку минулого року розвідку в околицях цих маєтностей, що у селах Кашперо-Миколаївка та Катеринівка. Велику допомогу під час розвідки надав Віктор Павлович Суков, уродженець Катеринівки (Горбового), розказуючи перекази про людей та події, показуючи цікаві історичні місця».

«Записки 
колекціонера»

До вашої уваги, шановні читачі, уривок зі спогадів «Записки колекціонера» (текст подається Олегом Требухом у перекладі з російської, максимально наближеним до оригіналу, використовуються терміни, назви, які приводить автор).

У великому касперівському будинку, обставленому у вишуканій розкоші, де минало моє дитинство, кутова кімната, що виходила на Схід, була у формі восьмикутної башти. 

Як у багатьох багатих поміщиків того часу, частина нашого будинку була відведена під «парадні» кімнати. Це була вражаюча анфілада добре обставлених прийомних покоїв. Зала – довга красива кімната з блискучим наборним паркетом, величезним роялем, бронзовою люстрою і канделябрами на круглих мармурових підставках, з тонкими, майже ажурними лакованими меблями, з розписаною стелею справляла значне враження і була витримана в стилі ампір.

Усі вісім кімнат зали виходили в парк, точніше, в партер з газонами, квітниками і п’ятьма фонтанами, серед яких центральний вражав своїми розмірами. Тут, за партером, починався парк або сад.

Широкі двері з напівкруглою фрамугою розділяли залу, так би мовити на дві половинки, і виходили на терасу, що спиралася на шість чи вісім колон і розділялася на дві частини – закриту і відкриту. Перша прилягала безпосередньо до зали, друга починалася за колонами. Вона була замощена великими плитами і мала три великі мармурові сходи. Середні були прикрашені чудовими і високохудожніми у виконані мармуровими левами, виписаними з Італії. 

Поряд із залою розміщувалася вітальня, і до неї прилягав будуар, витриманий у світлих, радісних тонах, з м’якими меблями, оббитими блакитним атласом, письмовим столиком, таким тендітним, що, здавалося, ось-ось розсиплеться, пуфами, кушетками і безліччю дорогих саксонських і севрських фігурок на двох кутових поличках. Це була улюблена кімната моєї матері, де вона проводила більшу частину свого часу.

Бічні двері, приховані під дзеркалом у багатій різьбленій рамі, що оберталася на шарнірах, з будуару вели до спальні і внутрішні покої, інші – в башту, де знаходилася бібліотека. Кімнати були так розташовані, що складали величну, красиву, виблискуючу багатством анфіладу і справляли велике враження на всіх.

Ми, діти, допускалися туди в рідкісних випадках і завжди під доглядом гувернанток. Я з юних років любив читати книги. Бібліотека була моєю улюбленою кімнатою. Коли мені виповнилося 9 років, мати мені дозволила приходити до бібліотеки читати і роздивлятися книги. Незабаром я розповім, як «виправдав» довіру матері, а тепер опишу цю кімнату. Я її так любив і так добре її пам’ятаю...

Як я вже згадав, бібліотека була у формі восьмикутної башти, один простінок був зайнятий аркою: він з’єднував бібліотеку з будуаром. В інших знаходилися великі шафи з горіху, зверху до низу заповнені книгами. Посеред кімнати стояв стіл, а навколо нього, утворюючи шестикутник, були розташовані низькі, м’які і зручні дивани. Тут було тихо і затишно. М’яке світло, пропущене через матове скло, падало зверху і добре освітлювало кімнату.

Бібліотека налічувала кілька тисяч книг. Тут були твори класиків, історичні романи і повісті, багато німецьких і французьких книг і найбагатший відділ журналів, як товстих, так і ілюстрованих. Останній збирався багато років  і мав велику цінність. Були також книги релігійного змісту. Серед них твори преосвященного Інокентія, архієпископа Херсонського та Одеського, зі зворушливим надписом. Інокентій бував у Касперівці, служив у нашій приходській церкві, цінував і поважав мою матір, як жінку релігійну і високоморальну.

Для тих часів бібліотека у нас була рідкісна. Її зібрала моя мати. Вона любила книги, любила читання, розуміла літературу, була жінкою освіченою, якій не чужа була зацікавленість літературою. Кристально-чиста, добра душа, натура тонка, вдумлива, не обділена духовною жагою, шанувальниця всього витонченого і красивого.

Як любов до читання, так і літературним заняттям, книгам, а також пристрасть до мистецтва, і особливо до колекціонерства, я, без сумніву, успадкував від матері. Вона походила з давнього дворянського коріння, належала до давнього роду Сонцових. Один з ближніх предків матері був відомим колекціонером, інший – нумізмат і вчений, чия колекція стала основою Румянцівського музею, не кажучи про інших представників цього знатного роду.

За своїм характером, способом життя, душевним устроєм, освітою, вподобанням та смаком, батько був повною протилежністю мами. Книги не любив, мистецтвом не цікавився, читав тільки «Новоросійський Телеграф» – газету Озмідова, що виходила в Одесі. Він повністю з головою поринув у господарство, у справи, а їх у нього було чимало.

Сорок тисяч десятин землі, друге за чисельністю на півдні Росії вівчарство, тисячі рогатої худоби, млини, склади в Миколаєві, винокурні, черепичні та інші заводи – повністю поглинали його увагу і не залишали місця для інших інтересів. Він був далекий від духовного життя і весь віддався своїм господарським справам.

Вміння вести справи, маневрувати грошима, організовувати господарство, купити і продати – це були риси, котрі я, безсумнівно, успадкував від батька. Любов до читання, до книг, до мистецтва, письма, все що в мені є духовного і світлого, – це успадковане від матері, про яку зберіг світлу і зворушливу пам’ять...

Ось спекотний літній день. Сонце світить сліпуче. Спека стоїть нестерпна. Все принишкло і припало до землі. Люди тільки-но пообідали і сховались по хатах, навісах, дворах, сараях, у саду, на конюшні, тільки б поспати і відпочити: все спить богатирським і безпробудним сном в касперівському маєтку, але в будинку тільки почався обід.

Уся сім’я в зборі: десять осіб дітей,  бонни-гувернантки, гувернери, батько, мати, хтось з гостей, дядько Олександр Єгорович, художник Ладиженський, гімназисти і реалісти з Одеси, і серед них сучасна радянська знаменитість Графтіо (Генріх Графтіо (1869–1949) – радянський інженер-енергетик, фахівець з електрифікації залізниць, будівельник перших у СРСР гідроелектростанцій, академік АН СРСР (1932), – всі сідають за стіл. У величезній столовій накрито два столи. Якщо їх здвинути, утворюється буква m. За головним – обідають старші, гості, батько, мати. За другим – ми, діти, з гувернерами, гувернантками, дідком Енером і приживалками.

Лакеї в довгих білих сюртуках, дівки в малоросійських яскравих платтях, козачки снують назад і вперед і розносять блюда з їствами і їжею; наливають квас, молоко, воду з морсом і різне питво. Їдять багато, п’ють ще більше, але вино подається лише в урочистих випадках, у дні приїзду гостей. Батько був тверезником і нічого не пив, окрім молока та прохолодних напоїв. 

Обід проходив гамірно і весело. Коли урочисто два лакеї вносили величезний кавун і ставили перед батьком, а інші розносили десерт, фрукти і дині, – це знаменувало кінець трапези. Я добре пам’ятаю ці знамениті кавуни, що спеціально привозились для батька з-під Херсону; вони росли на піщаних ґрунтах, біля Дніп-ра, і досягали 30 фунтів (близько 13,6 кг) і називались монастирськими. Ці кавуни подавалися тільки батькові, для інших йшли звичайні зі свого баштану.

Іван Ілліч, так звали мого батька, занурював ніж в саму серцевину кавуна і розрізав його навпіл; сухий тріск роздавався одразу ж, «криваве м’ясо» прекрасного плоду відкривалося і червоніло на скатертині.

Ми, діти, любили ці моменти і з нетерпінням чекали на них. Батько розправлявся з кавуном, і це після насиченого обіду в шість, сім блюд... Так, інші були організми, й інші були апетити в старі часи!

Так закінчувався обід. Старші йшли відпочити годину-другу, молодь відправлялася в сад, і в будинку, як у всій садибі, панувала мертва тиша.

Я любив цей час, знав, що ніхто мене не потурбує, і йшов до  бібліотеки. Там один, серед книг, я віддавався читанню, роздивлявся ілюстровані журнали і милувався картинками-ілюстраціями.

З юних років я пристрасно любив коней, дитиною втікав від няньки на конюшню, і кіньми були зайняті всі мої думки. Безперечно, зображення коней привертали мою увагу і особливо сильно впливали на мою уяву. І ось, одного разу, перегортаючи «Всемирную иллюстрацию», я побачив знімки мазуринської Краси в дрожках (невеликий легкий двомісний віз на ресорах) і білого Сметанки із заводу Колюбакіної з портретів художника Свєрчкова.

Щось здригнулося в моєму серці, натягнулася якась струна, щось співзвучне народилося і виросло, і я на все життя став полум’яним шанувальником Свєрчкова і портретів його кисті. Я не міг відірвати очі від зображень Краси і Сметанки, не міг ними намилуватися! Я позитивно стверджую, що саме в ці хвилини вирішувалася моя доля, як колекціонера портретів коней і переважно портретів кисті Свєрчкова.

Це початок того жагучого захоплення, якому я подальшому був відданий впродовж всього мого життя, не покладаючи сил, ні коштів, лише б дістати, розшукати свєрчковський портрет. Віддавшись цій пристрасті, я пережив багато щасливих хвилин, зібрав кращі портрети і твори кисті Свєрчкова, але тієї, першої хвилини, я не забуду ніколи! Я часто думав про цю мить, коли вже був відомим колекціонером і власником скарбів кисті Свєрчкова. Ту хвилину я згадую у повній ясності, саме це було чудовою миттєвістю у всьому моєму житті. 

Відтоді минуло 44 роки: і ось я пригадав її знов і знов її пережив...

За першим відкриттям настали інші. Я знайшов знімок знаменитого мазуринського табуна, теж кисті Свєрчкова, і він мене повністю зачарував. Це було перше зображення  рисистого табуна, яке я побачив, і воно залишилося в моїй пам’яті на все життя. Роздивляючись картинки, любуючись ними, я завмирав від захоплення. Чи думав я, що портрет Краси буде прикрашати мій кабінет і що кращі портрети та полотна Свєрчкова будуть улюбленим супутником мого життя... 

Мрії, яким судилося здійснитися через багато-багато років і стати щастям мого життя. 

Образи свєрчковських коней, зображення інших, сцени з кіньми: трійки, полювання, виїзди так і стояли перед моїми очима, так і манили уявою. Мені захотілося їх мати постійно. Захотілося ними володіти. Звідси і зародилася спокуса і той вчинок, на який я невдовзі пішов. Вирішив потай від всіх вирізати з ілюстрованих журналів всі ті картинки, де були зображені коні. Це був сміливий крок, але спокуса була такою сильною, що я вирішив...

І ось, після довгих вагань, взяв під якимось приводом ножиці у няні та пішов до бібліотеки... і засів за «роботу».

Час минав непомітно: я нарізав цілу стопку зображень коней і так захопився ділом, що не помітив і не почув, як увійшов батько! Чому прийшов, чому з’явився, якщо ніколи не бував у бібліотеці після обіду, – цього я пояснити собі ніяк не міг. Випадок. Фатальна випадковість, якими багате наше життя! 

Відчувши спрямований погляд, я підняв голову і завмер від жаху. Я буквально заледенів від страху і не міг поворухнутися! В амбразурі дверей стояв батько і мовчки дивився на мене! Іван Ілліч був людиною суровою, а в гніві – страшним і жахливим!

Все тремтіло від його погляду, всі боялися його гніву, і, нічого гріха таїти, його важкої руки. Бувало, якщо розсердиться, точно гроза розразиться: все приникне, все припаде. Все  тремтить і нахиляється  до низу. Гнів його бував жахливий, наслідки страшні.

Ніколи не забуду, коли одного разу батько взяв мене з собою по господарству. Ми довго їздили по степу, дивилися великі гурти худоби, під’їжджали до отар овець, поїхали у плавні, де йшов покіс.

Касперівські плавні, історичні на Херсонщині, займали близько 6 000 десятин землі. Їх зрошували три річки: Громоклія, Інгулець (так у автора) і ще одна річечка, ім’я котрої не згадаю. Заплави, очерети, неоглядні простори трави, майже в ріст людини – усе утворювало незабутню картину і розгорталося в прекрасну панораму. 

«На Якубіху!», – сказав батько, і кучер повернув коней у плавні до тої ділянки, де йшов покіс. Він був розташований по течії сонливої тихої річки Громоклії, наполовину порослої очеретом. 

Швидко несуться коні в легкому екіпажі, придбаному батьком на виставці в Москві в 1882 році, в якому він зазвичай їздив по господарству. Батько любив швидку їзду і був нетерплячим. 

«Пішов! Пішов, Степан!», – часто викрикував батько, відірвавшись від своїх дум і отямившись. Коні і без того бігли щодуху.

Вдалині показалась вузька звивиста срібляста стрічка Громоклії, правіше курився табір, там, далі, мірно ступаючи і одноманітно вимахували косами, йшли рядами косарі...

Картина була незабутньою! День добігав кінця. Сонце щедро розсипало свої останні промені і дивовижно відбивалося в гладі води. Очерети мірно і тихо погойдувалися, шурхотячи волоттю, і немовби перемовлялися...

Я любувався цією мирною сільською картиною. Ми швидко під’їжджали до косарів, як раптово роздався пронизливий крик. Батько, побачив неподобства, стоячи в екіпажі і трясучи кулаком, кричав на косарів. Степан бив по конях і мчався на них. Ті покидали коси і від страху поховалися в очерет!

І ця людина, мій батько, стояв тепер мовчки перед мною і спостерігав. Було від чого прийти в жах, було від чого похолоти.  

Минув місяць з того пам’ятного дня. Мати простила мене і повернула мені мої вирізки. Я плакав від щастя, плакав від розкаяння і дав слово більше не псувати книг...

Ось так і якою ціною я отримав свої перші «картини», які я вправі розглядати як початок мого зібрання, як перше зерно моєї майбутньої галереї. Я їх зберігав все своє життя, і по цей час вони цілі і знаходяться в мене. Вони завжди зберігалися в боковому ящику мого письменного столу, і я інколи, перебираючи, розглядав їх, згадував далеке минуле, щасливе дитинство і зворушувався добротою і гуманністю своєї матері.

Доля 
бібліотеки

Про долю бібліотеки Бутовичів роз’яснює Олег Требух: «Як зазначається в архівних документах, на початку травня 1919 року Привільненський волвиконком для збереження від грабунків майна економії Бутовичів, направив у с. Кашперо-Миколаївку комісара І.С. Архіпова.

«9 травня товариш Бланк пропонував прискорити вивіз бібліотеки з економії Бутовича. Тут же було вирішено призначити підводи і виділити необхідних міліціонерів для супроводу. Бібліотеку вирішено прийняти 10 травня 1919 року. На посаду завідуючого бібліо-текою тимчасово запросити Омеляна Котенка. Розташувати її в приміщенні старої крамниці В.Н. Шалигіна». 

Через декілька місяців, у  серпні, Привільне, як і вся Миколаївщина, було окуповане Добровольчою армією Антона Денікіна. З того часу інформація про бібліотеку Бутовичів не згадується, вона, ймовірно, зникла в полум’ї революції. Можливо, у свій час, коли Яків Бутович успадкував кінний завод у Кашперівці, він, за домовленістю з старшим братом, міг забрати частину бібліотеки, що стосувалася конярства. Саме вона могла стала основою найбагатшої біб-ліотеки з конярства, що була в Бутовича у Прилепах. 1926 року, коли радянською владою був закритий кінний завод в Прилепах, велика колекція та бібліотека Якова Бутовича були розграбовані. За припущеннями, незначна частина книг могла надійти в Тульську обласну бібліотеку. За туманними свідченнями очевидців, у тих людей, які раніше працювали в економії Бутовича в Кашперівці, можна було бачити вдома стоси стародруків, книг та журналів, з тієї самої бібліотеки поміщиків Бутовичів».

Матеріали узагальнив
Василь ГОНТА


Місток на ставку Бутовичів


Сучасна карта села Кашперо-Миколаївка


Маєтності Бутовича: черепичний завод



Маєтності Бутовича: залишки ставків та парку



Місце маєтку Бутовичів. Фото 2021 року





Немає коментарів:

Дописати коментар