Чоловіки, які пройшли АТО, неохоче розповідають про те, що їм довелося пережити на війні. Деякі речі розповідати страшно, деякі – боляче. Але іноді вони все ж таки діляться своїми спогадами. Про те, що найбільше врізалось у пам’ять, залишивши в душі слід назавжди. Про своїх побратимів, які не повернулися додому. Про зраду. Про біль та розпач… про те, що насправді відбувається на неоголошеній війні. Розповідають, ретельно добираючи слова. Без емоцій. Історії, які раніше ми читали тільки в книжках та бачили у фільмах про Другу світову війну, тепер вони – з нашого сьогодення. І сприймаються вже інакше. Сьогодні мова піде про молодого ветерана АТО, який цілий рік воював на Сході нашої країни, – Сергія Пархомчука з м. Баштанка.
Опубліковано у "Голосі Баштанщини" №86-87 від 22 серпня 2019 року
Друзі! Запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини" (за цим лінком)!
Народився Сергій 2 липня 1992 року в с. Возсіятське Єланецького району. У 15 років переїхав жити в Баштанку. Вихованням парубка займалися бабуся з дідусем. Онук, у свою чергу, завжди піклувався про своїх рідних, у всьому їм допомагав. Після закінчення школи вступив до Миколаївського політехнічного коледжу.
З 1 листопада 2011 року Сергій Пархомчук проходив службу у військовій частині 0473 шостого навчального полку Київської області. Пройшов бойову підготовку за програмою навчальних підрозділів ракетних військ і артилерії, навчання на бойовій машині 9К58 з кодовою назвою «Смерч» (нащадок відомої БМ-13 «Катюша»). Через півроку переведений у 107-й Кременчуцький Реактивний Артилерійський полк.
– Почесний обов’язок кожного юнака – чесно й гідно пройти службу в лавах української армії. Приходиш служити в армію хлопчиськом, а звільняєшся справжнім чоловіком. Найбільше запам’яталося з армійських років, як, перебуваючи на вартовій службі, запобіг нападу злочинця на пост №2, за це мені було присвоєно звання «Старший солдат». Через деякий час отримав звання молодшого сержанта, – розповідає С. Пархомчук.
Після строкової служби Сергій знайшов себе в будівельній галузі. Працював в одній з провідних компаній, разом із бригадою будували різні об’єкти по всій Україні.
У 2014 році, коли розпочалася війна, 22-річного парубка було призвано на службу до районного військового комісаріату. Через рік Сергій підписав контракт і через деякий час, після виснажливих військових навчань на полігонах, його направили в зону АТО в складі 30 окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького.
– Ми були повністю забезпеченні всім необхідним озброєнням, технікою. З цим проблем у нас не було. Стояли на першій лінії оборони, захищали свої позиції від с. Гранітне (Волноваський район, Донецької обл.) до м. Докучаєвськ. Ворог регулярно стріляв із забороненого калібру. Вони ніколи не зважали на будь-які домовленості. Одним словом, варвари, – згадує Сергій. – Найбільше, чого ми хотіли тоді – викорінити ворога з Батьківщини. Нашим головним завданням було дати відсіч противнику. Але, на жаль, з часом наш патріотизм трохи притих. Адже бачили «продажність» і зраду навіть серед військових спостерігачів, які повинні доповідати правдиву інформацію з фронту, а вони «закривали очі» на ворожі обстріли наших позицій та не зафіксовували їх, не «помічали» й рух вантажівок з так званою «гуманітарною допомогою». Представники ОБСЄ за рік тільки раз приїжджали до нас, а на ворожій стороні вони були майже щодня.
А ще в нашій бригаді була одна не дуже добропорядна особа – відповідальний за військове забезпечення, який перепродував все, що нам доставляли (продукти харчування, засоби гігієни тощо), а нам з того віддавав лише 1/3. Нам пощастило, що в наші роті був Ярик Комар, якого зараз вже, на жаль, немає серед живих (бувши вже демобілізованим, він помер від запалення нирок, і все через те, що доводилося довго сидіти в холодних бліндажах). Його мама була волонтером, ось вона нам кожного місяця і привозила все необхідне. А ще велика подяка баштанським волонтерам, які не один раз доставляли нам допомогу.
За довгий період перебування в зоні АТО С. Пархомчук зрозумів слова старших військових: «Війна ділить життя на «до» та «після», реальність сприймається по-іншому, переоцінюється багато речей, яких раніше не помічав».
Тут він зрозумів важливість дружніх, побратимських відносин та товариської підтримки.
– Часто згадую командира батальйону, – каже молодий чоловік. – До кожного солдата він ставився як до свого сина, а до офіцера – як до брата, не ділив бійців на вищих і нижчих, цінував життя кожного, а кожну втрату сприймав, як особисту.
На запитання: «Що найбільше запам’яталося з тих страшних часів?» Сергій, замислившись, відповів: «Страх від обстрілів. Я не міг до них ніяк звикнути. Кожного разу молився, щоб все скоріше закінчилося…На війні самої відваги мало. Головне – вижити й перемогти і за будь-яких обставин залишитися людиною. А ще в пам’ять врізалося, як негативно до нас відносилися більшість мирного населення. Але були й такі, які могли тихенько, аби ніхто не бачив, передати нам якісь смаколики…»
На війні Сергій Пархомчук ніколи не скаржився на умови перебування. Добросовісно ніс свою службу, всі завдання виконував відповідально. Як доказ цього – лист від командира 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону в/ч В 2731 М.В. Кірдана з подякою за виховання справжніх патріотів, Героїв України, який надійшов 6 квітня 2017 року до Баштанської міської ради.
«Ми завжди знали, що Миколаївська область виховує справжніх патріотів, Героїв України, таких, як ваш земляк, воїн-захисник Сергій Пархомчук.
Цим листом хочемо повідомити вас, що військовослужбовець вірний присязі та народу України. Він суворо дотримується військової дисципліни, вимог. Військових статутів, законів України, постійно працює над підвищенням своєї кваліфікації, не ганьбить честь та гідність вашої області та вашого району. Гідно захищає територіальну цілісність та незалежність нашої неньки-України і державний устрій країни. Дані вчинки в умовах військової служби, особливо в умовах надзвичайного періоду, є запорукою своєчасного прийняття рішення з оборони та охорони країни, збереження життя товаришів по зброї.
Сергій Олександрович Пархомчук гідний того, щоб його знали не лише родичі, а й земляки, адже своїми діями він неодноразово підтверджував почесне звання воїна-захисника, на якого покладає надію наша держава та народ… Ми можемо впевнено сказати: Сергій Олександрович Пархомчук гідний захисник держави, рідного краю та своєї сім‘ї».
Напевно, ті, хто пройшли горнило війни, ніколи не будуть такими, як раніше... Сергій також змінився. Але, найголовніше, – він не втратив уміння співчувати та допомагати ближнім, уміння любити. І залишився справжньою людиною.
– Хочу всім нам побажати любити Україну по-справжньому... Я вірю, Україна буде єдиною! – наостанок мовив Сергій Пархомчук.
Юлія ДУБОГРІЙ
Немає коментарів:
Дописати коментар