Журналістка «Голосу Баштанщини» зустрілася з колишньою жителькою Донецької області, а тепер баштанчанкою – освіченою, розумною, творчою, працьовитою жінкою – Наталею Іванівною Рибаковою, яка, відповідаючи на запитання, повідала історію свого життя. Вона мала комфортну квартиру, улюблену роботу, але в її звичний ритм життя непрохано увірвалася війна, позбавивши оселі, роботи і спокою. Удвох з чоловіком вони вимушені були покинути рідну домівку.
Незважаючи не пенсійний вік пані Наталя й досі продовжує свою активну трудову діяльність, бо по-іншому не може, адже треба виживати у цій непростій ситуації. Наша героїня розповіла де мешкала до війни, що довелося пережити, як прийняла її Баштанка. Поділилася своїми проблемами, почуттями й переживаннями.
«На жаль, все залишилось тільки у спогадах…»
У Торезі я прожила 30 років свого життя. Це невелике шахтарське містечко. Коли приїхала туди в 1983 році у ньому було 10 шахт, 4 збагачувальні фабрики, 5 заводів. Я мала сім’ю та улюблену роботу. За першою освітою я інженер-механік літакобудування, закінчила Московський авіаційний інститут. Юридичну освіту отримала в харківській Українській державній юридичній академії, навчаючись на факультеті «Правознавство», зараз – Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого. Кілька років працювала завідувачем організаційного відділу Торезької міської ради, а з 1999 року по 2014 обіймала посаду начальника Торезького міського управління юстиції. Створювала управління з нуля. Не було ні будівлі, ні штату, але все вдалося. Наше управління юстиції було одним з найкращих у Донецькій області.
Опубліковано у "Голосі Баштанщини" №95-96 від 14 листопада 2020 року.
Запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини", детальніше – за цим лінком!
У мене був високий рейтинг і довіра виборців, тому люди тричі обирали мене депутатом Торезької міської ради, де виконувала обов’язки голови постійної комісії з питань законності та депутатської етики. А на період 2002-2006 років була обрана депутатом Донецької обласної ради від партії «Жінки за майбутнє», виконувала обов’язки секретаря комісії з реструктуризації вугільної промисловості. Тоді ніхто не звертав увагу на гендерну рівність, тому нас, жінок-депутатів, в обласній раді було лише шестеро серед 180 народних обранців. Горджусь цим, бо тоді за мене проголосувало багато виборців, обійшла за кількістю голосів голову Торезької міської організації Партії регіонів.
Ніколи не сиділа на місці. Завжди любила життя й роботу, мала активну громадську позицію, тому було багато надійних і добрих друзів, знайомих, колег по роботі й соратників у депутатській діяльності. Що ще треба було для комфортного життя! У багатьох жителів Донбасу війна зруйнувала всі плани й порозкидала по всьому світу. Дехто сьогодні проживає в Києві та Київській області, інші в Маріуполі, Одесі, хтось у Грузії, Росії, дочка однієї з колег працює в Китаї.
«Ніякого мовного конфлікту не було. Це все надумано»
За весь час проживання в Торезі ніяких конфліктів на мовному ґрунті у нас ніколи не виникало. Населення там розмовляє в основному російською мовою, але є й україномовні, особливо в сільській місцевості. Діловодство ми вели державною мовою. Проте ніхто й ніколи не звертав увагу хто на якій мові розмовляє. Ця проблема надумана. Повірите, в Донбасі проживає дуже трудолюбивий народ, серед яких багато шахтарів. Ви не уявляєте який це каторжний труд.
Проте я весь час удосконалювала свою українську мову, оскільки не вивчала її у школі і не було належної розмовної практики. Одного разу навіть звернулася до відвідувачки, яка була родом з Черкащини і дуже гарно розмовляла українською, з проханням приходити до мене щомісяця й спілкуватися українською. Згодом мої вміння стали покращуватися. Через деякий час вона каже: «Наталя Іванівна, сьогодні ваша вимова значно краща, я вам ставлю трійку». З часом це була трійка з плюсом, тоді четвірка до відмінної оцінки так і не дійшли, бо почалася війна.
Прості люди ніколи не звертали увагу на якій мові хто розмовляє. Я народилася у Приморському краї Росії. Мої батьки були військовими лікарями. Ми часто змінювали місце проживання. Пам’ятаю, коли жили на території Північного Кавказу, у нашому дворі мешкали дві українки – тітка Зіна й тітка Тоня, вони весь час розмовляли українською. Я не пам’ятаю, щоб хтось робив їм зауваження і казав, що не розуміє їх.
По приїзду в Баштанку я дуже здивувалася, що містяни розмовляють українською мовою. Адже в Миколаєві, Херсоні, Одесі – скрізь звучала російська. У колективі, де я сьогодні працюю, зі мною спілкуються українською. Я переважно розмовляю російською. Мене розуміють, і я чудово всіх розумію. Немає абсолютно ніякого мовного бар’єру.
«Таке не забувається і тяжко згадувати»
Пам’ятаю, як у нас під вікнами юстиції розташувались снайпери. Я зрозуміла, що все дуже серйозно. Було неймовірно страшно. Ми позакривали на замки всі вікна, двері й не виходили на вулицю. Я й зараз не можу вам сказати хто були ті озброєні люди. Ми тоді багато чого не розуміли.
Не знали хто нас зупинив і тоді, коли ми поверталися з Харкова додому і потрапили під обстріл. Якраз були бої під Дебальцево. Все, що відбувалося, це – як жахливий сон. Подумки прощалися з життям, коли у нас зібрали телефони й запропонували вийти з маршрутки без речей. Я тільки встигла зателефонувати й повідомити синові, що потрапили під обстріл.
Ця картина й досі у мене перед очима: стоїть маршрутка з пробитим бензобаком і ми лежимо в соняшниковому полі на холодній землі. А потім цілу ніч просиділи на брудній підлозі у якомусь будинку і не знали залишимось живими чи ні. Поряд стогнав поранений студент, який їхав до батьків, плакала грудна дитина. Син з хрещеною донькою не спали всю ніч і хвилювалися, бо не знали чи ми живі.
Та й дома жили у постійній напрузі, напоготові тримали під руками «тревожний чемоданчик» с таблетками та тонометром, бо часто ночували в підвалі гаража.
Таке не забувається ніколи, але тяжко згадувати. Ніхто та й гадки не мав, що це буде стільки років…
«У кінці листопада виповниться шість років, як ми живемо у Баштанці»
Потрапили з чоловіком в це містечко зовсім неочікувано. Наш син жив в Одесі, бо здобував там освіту, тому, перш за все, ми поїхали до нього. Але в Одесі не було рівноцінної роботи за моєю спеціальністю. Тому мене наказом Міністра юстиції перевели тимчасово на посаду начальника Баштанського районного управління юстиції. Я приїхала, щоб ознайомитися з місцем роботи й прийняти остаточне рішення. Мені все сподобалось, головне, що Одеса недалеко… Почали шукати житло. З районного керівництва Баштанки нам ніхто не допоміг. Дякуючи Оксані Ходирєвій, ми сьогодні маємо орендоване житло. Трапилися хороші, доброзичливі господарі, тому з часу приїзду місце проживання не змінювали.
Я із задоволенням включилася в роботу, адже це моя стихія. Працювала в управлінні юстиції, ділилася своїм досвідом, все було добре. Але, коли пенсіонерам-держслужбовцям перестали платити пенсії, я, як багато моїх колег з Миколаївського територіального управління юстиції, звільнилась. Потім влаштувалась юрисконсультом у комунальне підприємство «Міськводоканал». Треба було працювати, на одну пенсію не прожити, бо треба сплачувати за оренду квартир та за ту, що вдома у Торезі. Тому я ніколи не відмовлялася від підробітку, якщо хтось пропонував. Відповідний час співпрацювала з Світланою Березовською, Лілією Атнажевою, Тетяною Гриненко. Продовжую й зараз співпрацю, коли запрошують. На недавніх місцевих виборах була членом Баштанської ТВК, бо маю досвід, адже працювала юристом ОВК 221 в Печерському районі у місті Києві на позачергових виборах народних депутатів України, та чергових виборах Президента України, за що була відзначена подякою ЦВК.
Взагалі, я дуже задоволена, що вже майже 5 років працюю в комунальному підприємстві «Міськводоканал». Мені легко працюється з керівником. Я інженер за першою освітою, тому досить швидко зрозуміла специфіку роботи. А робота дуже цікава. Ми перші в Баштанці відпрацювали роботу в пілотному проєкті «Прозоро», розробили Схему оптимізації систем водопостачання, відновили роботу водопроводів у селах громади. На власному досвіді знаю як це погано, коли вода подається всього пару годин на добу, як було у Торезі. А якість питної води покращити можливо, потрібно міській раді виділити кошти на заміну водопровідних мереж та очисні споруди. Я була здивовано, що у Баштанці до цих пір є ще азбестові труби.
Мені імпонує те, що можу внести свій вклад для поліпшення життя людей Баштанщини.
У цьому місті нас з чоловіком усе влаштовує. Люди тут привітні й розуміючі. Жодного разу я не зустрічала злих поглядів чи засудження, що я переселенка й розмовляю російською, не зіштовхувалась і з антагонізмом.
Проте і бочку меду може зіпсувати ложка дьогтю. Знайшлася все ж людина, яка чи то через свою невихованість, чи озлобленість одного разу мені кинула: «Понаїхали тут, позаймали наші посади». Ви не уявляєте як боляче й неприємно було таке почути. Та не дай Боже нікому «понаїхати» за таких підстав, як ми.
«Стараюсь бути корисною людям»
У Баштанці продовжую займатися громадською роботою. Наша громадська організація «Центр розвитку місцевої демократії Голос громади» (голова – Світлана Березовська) співпрацює з ГО «Десяте квітня» (м. Одеса). Разом з С.В. Березовською ми написали два проєкти. Привабили 73 тисячі коштів ЄС ПРООН до міста.
«Ми й досі не маємо свого житла»
Іноді складається таке враження, що ми, пенсіонери, які все життя добросовісно працювали на державу, поклали всі свої сили, здоров’я, зараз нікому не потрібні, і якби в одну мить всі зникли, можновладці полегшено зітхнули б. Пам’ятаю, як головний герой всім відомого нам фільму «17 миттєвостей весни» казав: «Про державу судять по відношенню до дітей і стариків». От і робіть висновки. Лякає невизначеність, адже ми й досі не маємо свого житла. Багато моїх знайомих вже й не думають повертатися на малу батьківщину, бо мали кошти й придбали житло у різних містах і селах мирної частини України. Ми такої можливості не маємо.
Існуючі державні прог-рами для внутрішньо переміщених осіб, передбачають придбання житла 50:50. Тобто 50% держава, а 50% ми. А де взяти ці 50%? Знайомі працездатного віку за цією програмою брали довгострокові кредити під 6 % на 20 років, а людям пенсійного віку такі кредити не дають.
За іншою програмою, ми стали в чергу на комунальне житло у Баштанці, але це буде оренда. Але чи знайдуться в державі для нас кошти?
«Шкода, що змінюються людські цінності»
Жити стало важче, не вистачає людської доброти, відкритості й упевненості в завтрашньому дні. Шкода, що змінюються цінності, пріоритети. Нелегке буття вносить свої корективи. Колись у дитинстві мій брат запитав мене: «Щоб ти вибрала, якби тобі давали мішок із розумом і мішок із золотом?» Я тоді відповіла: «Із розумом, звичайно, бо маючи розум я зароблю три мішки золота». Як не сумно, але сьогодні я б відповіла по-іншому – взяла б мішок із золотом.
Дуже хочеться, щоб скоріше закінчилась війна і все стало на свої місця. Але, на жаль, це мрії лише простих людей, оскільки багато «сильних» світу цього, ймовірно, не зацікавлені у її завершенні... Всім людям бажаю здоров’я та миру.
Розмову вела Любов КУРОЧКІНА
Немає коментарів:
Дописати коментар