Народився Микита Олександрович Чудинович у селянській родині на Волині, дитинство і юність пройшли на Кіровоградщині, куди згодом переїхала родина. Батькам були притаманні працьовитість, щире ставлення до людей, доброта, що залишили вагомий слід у душі сина. Те, що він став священиком, не простий збіг обставин, на цю духовну стезю його вивів особистісний пошук сенсу життя. З дитинства хлопець був дуже допитливим, спостережливим, товариським, придивлявся до людей, любив слухати їхні розповіді, робив висновки. Згодом почав захоплюватися книгами, що на все життя стали його нерозлучними порадниками. Завдяки різноманітним історичним джерелам вдивлявся у минуле, аналізував отриману інформацію, шукав відповіді на хвилюючі його запитання. Прочитане спонукало його ще більше замислюватись над людським буттям.
Опубліковано у районній газеті "Голос Баштанщини" №17 від 25 лютого 2017 року
Неабияк вплинула на юного 16-річного хлопця зустріч з монахинею, яка через свої переконання пройшла тернистими шляхами радянських концтаборів.
– Це була духовно стійка, сильна жінка, – згадує о. Микита. – Люди, які пережили подібне, зовсім по-іншому дивляться на життя. Вона давала свою оцінку багатьом речам, була збирачем і хранителем нетлінних духовних коштовностей, що мене дуже захопило. Я почав задумуватися над тим: хіба можуть безбожники побудувати Рай на землі без Бога? Адже все – держава, родина, сім’я – будується на жертовності. Безбожні люди, бажаючи власного благополуччя, не бачать і не хочуть бачити проблем ближнього, відгороджуються від них, не допомагають, вигадуючи собі виправдання. Страсті до грошей, любов до влади та слава осліплюють багатьох, роблять їх черствими, підносять над іншими, а у віруючої людини зовсім інші цінності, побудовані на любові і самопожертві, – переконаний священик.
Зустрічі з високодуховними людьми, глибокі філософські роздуми, засновані на власному життєвому досвіді, – все це вело молодого хлопця до рішення стати священиком. Остаточне – про вступ до духовної семінарії, прийняв після служби в армії. Священик згадує, як в армійський період, знаючи про його релігійні погляди, з перших днів відповідальні за комуністичну ідеологію намагалися вплинути на його свідомість, перевиховати, нав’язати свої переконання. Але він вже тоді твердо відстоював свої позиції, наводячи переконливі аргументи.
У сукупності життєві фактори привели вже зрілого чоловіка до усвідомленого вибору про вступ до Одеської духовної семінарії, закінчивши яку, продовжив навчання в духовній Московській академії.
Микита Олександрович згадував, як було нелегко в ті часи, яка жорстока боротьба з релігією проводилася тодішнім режимом. Тому після призначення священика благочинним округу (куди входило 6 районів), йому доводилося рятувати існуючі поодинокі храми від закриття, беручи під свою опіку по декілька одразу, незважаючи на те, що знаходились вони близько сотні кілометрів один від одного. Отже, виконуючи пастирську місію серед православних парафіян, доводилось весь час долати великі відстані, у нагоді навіть став літак «кукурузник», як називали його у народі.
– Сьогодні радує велика кількість храмів у населених пунктах, тоді було зовсім інше: 1 чи 2 на район. Служіння було нелегким, весь час відчувався значний тиск з боку влади. Лягаючи спати, священики не знали, що чекає їх завтра. У будь-який момент могли заборонити проведення служби на 1-1,5 місяці, а то й на півроку. Доходило до абсурду: пам’ятаю, як уповноважений зі справ релігії навчав священиків, як освячувати житло, не будучи присутнім у ньому. Хранителі релігії весь час знаходились у напруженому стані. То був період, наближений, можна сказати, до бойових дій. Органи безпеки слідкували – до кого батюшка пішов, з ким спілкувався. Доводилось навіть до родичів ходити потай. Тоді йти на церковну ниву не було так почесно, як тепер, але я вдячний Богу, що в той важкий час він дав мені можливість і сили послужити йому і людям. Тепер я щасливий, що у нас свобода щодо віросповідання. Така свобода була дана людям хіба що за козацької доби і то не надовго. Тож важливо це пам’ятати і цінувати, – поділився о. Микита.
Про невідомі церковній громаді факти з життя священика розповів його син о. Сергій, який пішов по стопах свого батька:
–…Збирався їхати в Сибір. Мріяв стати місіонером. Поширював церковний самвидав. У Вільшанці Кіровоградської області, уже будучи священиком (у 70-ті), наперекір комуністам зробив у храмі парове опалення, за що був відправлений у глухий степ Миколаївщини. Села Кримка й Катеринка на певний час стали його місцем служіння. Робив переклади богослужіння українською мовою... Організував підпільну семінарію. Багатьох навчив і допоміг стати священиками. Став активним учасником автокефального руху. Мені довелося супроводжувати його і бути присутнім при таємних зустрічах з покійними нині єпископом Іоаном Боднарчуком, єпископом Володимиром Романюком, а згодом і патріархом Мстиславом. Він започаткував тоді автокефальну Церкву на півдні України. Дякуючи йому, у Миколаєві тепер існують Пантелеймонівський храм на Володарського, кафедральний собор Касперівської ікони Божої Матері та багато інших...
Від імені Єпископа Київського патріархату Доміана, за служіння перед церквою, священнослужителі вручили о. Микиті високу нагороду – Митру. Цей богослужбовий головний убір у духовному тлумаченні символізує собою терновий вінець Спасителя, а також важкий, сповнений спокус та страждань, життєвий хрест священнослужителів.
Саме завдячуючи вірному наставнику, який з 1977 року утверджує християнську віру на Баштанщині, парафіяни мають збережений ним невеличкий, але затишний і дуже гарний Свято-Успенський храм. Заснований на початку минулого століття, він є найстарішим діючим церковним храмом Баштанщини. Багато років поспіль з усіх навколишніх сіл йшли до нього люди. За цей час у його стінах тисячі парафіян вознесли молитви до Бога і возносять їх і понині.
Час швидкоплинний, мінливий, незмінними тільки залишаються християнські чесноти, яким навчає свою церковну громаду отець Микита, котрий має величезну богословську освіченість, володіє глибоким мисленням, твердий у своїх релігійних переконаннях. Наділений мудрістю і прозорливістю, він у потрібну мить дасть слушну пораду, підтримає добрим словом, молитвою. Парафіяни Свято-Успенського храму завжди відчувають його батьківську присутність у своєму житті. Він опікується ними, як своїми дітьми, направляючи дорогою істини, любові, добра, милосердя, довготерпіння, єдності.
Дай Боже Вам, Отче, міцного здоров’я, вашими молитвами духовно збагаченої пастви і довгих років церковної служби. Нехай Господь Бог дарує Вам многії і благії літа.
Немає коментарів:
Дописати коментар