Дитинство
та навчання
Народився Дмитро Миронович 26 жовтня 1876 року в невеликому хуторі свого батька, Мирона Семеновича Боровика, поблизу с. Булгакове, Полтавської волості, Херсонської губернії (тепер с. Новогеоргіївка, Баштанського р-ну). Через рік після народження Дмитра його батько був мобілізований до війська в зв’язку з війною, що тоді почалася між Російською та Османською імперіями (Російсько-турецька війна 1877−1878 рр.). З війни він повернувся з нагородами, але сліпим. Тим не менш, саме він навчив сина грамоті і підготував його до школи. На восьмому році Дмитро вступив до реального училища Святого Павла в м. Одеса, по закінченні якого продовжив навчання на агрономічному відділі Ризького політтехнікуму.
Опубліковано у "Голосі Баштанщини"21-22 від 12 березня 2021 року
Друзі! Щоб першими читати важливі публікації у районній газеті, запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини" (за цим лінком)!
Як було написано в некролозі, надрукованому в календарі «Нова Україна», що був виданий у Владивостоку в 1921 р., «рідне оточення з дитячих років викохало у нього любов до свого народу і рідного краю. Любов активну, яка викликала бажання допомогти йому, стати на боротьбу за своє національне «я». Тому, будучи студентом 3-го курсу, перебуваючи влітку у своїх батьків в Одесі, він стає членом Революційної української партії (РУП).
Після закінчення технікуму Д. Боровик вступає на фізико-математичний факультет Новоросійського університету в Одесі, де бере активну участь у діяльності українських есерів. Але навчання в університеті не завершив через те, що в 1906 році прокотилася хвиля арештів революціонерів, партія була розгромлена і, як активного учасника РУП, Дмитра Мироновича було заарештовано. Близько року він перебував в одиночній камері Одеської в’язниці. Восени
1907 р. його було засуджено до заслання на 5 років до Туруханського краю (тепер північна частина Красноярського краю Росії). Вже в подальшому під час свого перебування в засланні він заочно підготовився до іспитів і отримав диплом вже після закінчення заслання.
Агітаційна діяльність
у Полтавці−Баштанці
Павло Макарович Тур, один з організаторів і активних учасників антиденікінського селянського повстання в селищі Полтавка−Баштанка 1919 р., яке увійшло в історію під назвою «Баштанська республіка», у своїх спогадах «Воспоминания Павла Тура о революционном движении в с. Баштанка с 1885-1919 гг.» згадує Д. М. Боровика: «Приходив в село поділитися своїми переконаннями. Був Боровик українським соціал-демократом. В 1904 р. у Баштанці Боровик організував соціалістичний гурток, до якого увійшли видні і розвинуті селяни. Потім влада почала слідкувати за гуртком, почалися арешти і багатьох заарештували, кого заслали у Вологодську та Архангельську губернії. Але гурток продовжував рости». За період керування Д. Боровиком у 1904−1906 рр. до гуртка ввійшли Кіндрат Дерило, Семен Дениско, Феодосій Ус, Григорій Змієвський, Феофан Балдук, Артем Бойченко, Савелій Гростер, Максим Книжник, Захарій Єсипенко, Кіндрат Гливенко (вчитель), Цибулкін (ветлікар) та ін.
У засланні
Д. Боровик працював завідувачем метеорологічної станції на північній периферії краю. З часом працював у самому Туруханську, куди його перевели через погіршення здоров’я. У 1908−1911 роках у засланні стає членом таємної української організації на Зеленому Клині.
У вересні 1912 року його звільнили із заслання. Виїхав до Риги, де восени 1913 року по закінченню практичної роботи одержав звання «вченого агронома». Потім близько року прожив у своєї рідні в Одесі, а згодом виїхав до Петербургу, де працював у Департаменті хліборобства. Через рік переїхав до Миколаєва, отримавши переведення до Головної фізичної обсерваторії.
Основоположник українського руху
на Далекому Сході
Далі ми приведемо уривок з публікації В. Чорномаза, присвяченого Д. М. Боровику. «…До Владивостоку він прибув восени 1916 року. Тут його й захопили бурхливі події Лютневої революції 1917 р. З перших же днів революції Дмитро Миронович поринає в місцеве українське громадянське життя, ставши одним з організаторів Владивостоцької Української Громади, яка влітку 1917 р. нараховувала вже 3 тис. членів».
Пізніше, після розвалу владивостоцької громади, Д. М. Боровик став одним з фундаторів, створеної у Владивостоку на початку 1918 р. «Просвіти», був засновником і головою (1918-1920) клубу «Українська хата», що об’єднав «культурнійшу верству міського й окружного українства, трудящу інтелігенцію». Був членом з вироблення статуту Владивостоцької Української Окружної Ради. Дмитро Миронович брав участь у роботі і всіх чотирьох Українських Далекосхідних з’їздів, що відбулися в 1917−1918 рр. Працюючи в комісіях та виконуючи обов’язки секретаря ІІІ-го (квітень 1918 р.) та ІV-го (жовтень 1918 р.) з’їздів, він долучився до випрацювання програм далекосхідного українського руху, докладаючи значні зусилля у боротьбі з демагогічними впливами лівих, комунофільствуючих сил. У 1917−1918 рр. неодноразово висувався кандидатом від українських організацій до Владивостоцької міської думи, а в 1920 р. був обраний її радним. Працюючи, він своє головне завдання бачив у тому, щоби «завдання Товариства провадилося шляхом, що веде народ до вільного, культурного та заможнішого життя».
«Українець
на Зеленому Клині»
На сторінках газети Дмитро Миронович гостро реагував на всі події в українському національному русі як в Україні, так і на Далекому Сході, просвічував своїх земляків, закликав до єдності, ганьбив всі вади в місцевому українському громадському житті та ворожу до українства політику більшовиків. Як зазначав І. Світ, українське громадянське життя на Далекому Сході «сильно коливалося, чергувалися активність й занепад і редактор Д. Боровик реагував на ці занепади гостро та сильно. Його перо не знало пощади».
Протягом 1917−1918 рр. зусиллями Дмитра Боровика вийшло 39 номерів «Українця на Зеленому Клині». В 1919 р., за диктатури Колчака, довелося випустити тільки два номера й останній, 42-й номер, присвячений 59-м роковинам від дня смерті Т. Г. Шевченка, Дмитро Миронович спромігся видати 25 березня 1920 р. У важких умовах революції й громадянської війни газета з’являлася, головним чином, завдяки його особистій жертовності.
Боротьба з байдужістю мас
і несвідомістю народу
Дмитро Боровик так характеризував тяжкі умови, у яких доводилося працювати: «Поневіряється українське слово письменницьке в приймах по російсько-московських друкарнях, терпить тяжку скруту, «неначе човен у синім морі то вирина, то потопа». Ой, чи перебуде лиху годину, чи так і загине, тиняючись сиротою по закутках у чужих хатах, утираючи сльози, що не знайшли стежки до серця тутешніх українців, не вблагали до щирої підмоги».
Одною з причин такого становища була національна байдужість земляків, яку він гостро таврував на сторінках своєї газети. «Демагоги, горлопани, – звертався до них Дмитро Миронович, – вас обходять широкополі лани московської громади і, живлячись з того готового, ви гордуєте малою українською культурою, малими заходами, малою газетою... Каліки, блукаєте ви по світі, як вівці, без пастиря, хто взяв герлигу, той і чередник, загубили і рід, і історію, культуру свою, і звичаї, і самошанування, замість душі стала пара, пропала творчість, пішли позичати та «позика правду з’їла». Крутять вас баламути і стрижуть хахлів. Служіть же найщиріше, прихиляйтеся до «вождів», може плюнуть у ваш бік, може в саму пику, а тоді, німі, жалійтеся, ховаючись за Шевченка, перепрошуйте господарів ваших степів, які зруйнувавли українські вольності, повернувши правду-згоду Переяславську «рівного з рівним, вільного з вільним» в кривду, в люте підданство-кріпацтво. Нехай! Вас мало зневажали, піддавайтесь, легкодухи, наші перевертні знайдуть спосіб вас боляче образити, таки дошкулять!... розбратайтеся, розберіться, забудьте себе – ви сон, приставайте до життя більшости, вона, гадюка, вас підхвалить і напоїть солодкою отрутою, напніть фарисейську машкару, приберіться в убрання демагогів і запануєм ми, челядь-безбатченки і приймаки, разом з панами великого роду і грабунку! Слава!».
Люди живуть,
поки про них пам’ятають
Будучи людиною неміцної статури, до того ж зі слабким здоров’ям, Дмитро Миронович працював на громадській роботі, як не працюють і здорові. Він відмовляв собі у найнеобхіднішому, заощаджуючи гроші – чи на видання українського часопису, чи на іншу українську справу. Як свідчив один його сучасник, Дмитро Боровик «робив і ті малі діла, про які іноді багато балакають, а ніхто за їх не береться – він, уриваючи хвилини часу від праці на посаді і праці громадській, вчив малих дітей грамоті, вчив, нікому про це не розповідаючи і не вихваляючись». Дмитро Миронович не тільки брав на свої плечі ту надмірну працю, яку на нього накладала громада, а «сам хапав, вишукував для себе роботу, на яку тратив і кошти, і сили».
Тяжка праця й важкі умови життя ще більше підірвали його здоров’я. Працюючи на ІІІ Українському Далекосхідному з’їзді, він простудився і занедужав. Те саме трапилося і під час ІV-го з’їзду, після якого він тяжко захворів на плеврит, але не шкодував здоров’ям і знов і знов працював на українській ниві. Навесні 1920 р. він занедужав сухим плевритом. Скрутні матеріальні обставини не дали змоги для відповідного лікування. До того ж, дали себе взнаки наслідки в’язниць та заслання – потайні сухоти, а потім сухоти горла і 4 листопада 1920 р. Дмитра Мироновича не стало. «Вмер він на коні (сцені – В. Ч.) боротьби за волю українського народу. Вмер на чужині, не здійснивши найпалкішої своєї мрії – бодай перед смертю побувати на Україні». Як зазначала газета «Українська думка», що видавалася заснованою ним «Просвітою», «все життя його було боротьбою за визволення України. Боротьбою з байдужістю мас і несвідомістю народу».
Він похований у Владивостоку, у землі Зеленого Клину, яка дала останній притулок сотням тисяч українців. Місце поховання його невстановлене, немає могили, плити, до якої ми могли б прийти, щоб віддати данину його пам’яті. Але, як відомо, люди живуть, поки про них пам’ятають…
У ці березневі дні, коли згадується ім'я великого Кобзаря Т. Г. Шевченка, вшануймо пам'ять і про наших земляків з Баштанського краю, які боролися за Україну як зі зброєю в руках, так і справами громадськими, та поклали своє життя на вівтар в ім'я незалежності та свободи.
Примітки: Зелений Клин, або інша назва Зелена Україна − історична українська назва території південної частини Далекого Сходу (теперішні Приморський і Хабаровський краї, Сахалінська та Амурська області Російської Федерації). Масово заселялися українцями з середини та кінця ХІХ століття–початку ХХ століть. Під час національно-визвольних змагань 1917−1921 років українцями обстоювалася ідея створення на Зеленому Клині державного утворення, як складової Української незалежної держави.
Фото з фондів Баштанського районного краєзнавчого музею
Немає коментарів:
Дописати коментар