Кажуть, що у війни не жіноче обличчя, але чимало їх, тендітних, але сильних духом, не з книжок знають, що таке війна. Журналісту районної газети «Голос Баштанщини» випала нагода познайомитися саме з такою жінкою – неперевершеною господинею, мамою двох прекрасних доньок, учасницею бойових дій в Афганістані Наталією Дмитрівною ГОНЧАРОВОЮ.
У перший день весни, у невимушеній розмові за чашкою чаю Наталя Дмитрівна розповіла мені про свої будні, про пекло афганської війни, про жіноче щастя.
Опубліковано у "Голосі Баштанщини" №22-23 від 7 березня 2019 року
Друзі! Щоб першими читати важливі публікації у районній газеті, запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини" (за цим лінком)!
Наталія Гончарова більшу частину свого життя прожила в Миколаєві. Після закінчення школи працювала на Чорноморському заводі, поєднуючи роботу з вечірнім навчанням у Національному університеті кораблебудування ім. адмірала Макарова. Пізніше молода, цілеспрямована дівчина працювала інженером-програмістом в управлінні облспоживспілки.
Саме звідти й відправилася в Афганістан. Хоча, за словами жінки, про те, що там справжнє пекло, ніхто й не здогадувався.
– На той час у мене була маленька донька. Із чоловіком я розлучилася, тому й хотіла поїхати за кордон, аби заробити на власну квартиру. Пішла до військкомату і сказала, що хочу попрацювати десь в Європі. Через деякий час всі документи були підготовлені, мене викликали до військкомату і сказали, що відправляють працювати за контрактом до Афганістану. Тоді ніхто не говорив про те, що там насправді відбувається, – ділиться спогадами жінка. – Їхали ми з молодими хлопцями та дівчатами дуже довго. Приїхали на пересилку в Ташкент. Спека страшна... близько 70 градусів. Там ми прочекали два дні. Вночі нас гелікоптером доправили до Кабулу. Тільки тут ми зрозуміли, куди потрапили. Стало дуже страшно.
28-річна жінка отримала направлення в м. Баграм у в/ч 29121, де перебувала на посаді начальника складу аеродромного забезпечення (у роки афганської війни найбільший аеропорт і військово-повітряна база ВПС СРСР).
– Моїм завданням було забезпечення льотчиків всім необхідним: починаючи з ліжка і закінчуючи вогнегасником. Було дуже страшно.
Хоча територія аеродрому завжди посилено охоронялася, я ніколи нікуди не ходила сама, завжди тільки з охороною, адже там було дуже небезпечно. Не раз нас обстрілювали, підривали снаряди в нашому гарнізоні, автомобіль, яким їздили на виїзд до Кабулу, також частенько обстрілювали. Найбільше запам’яталося, коли під час чергового виїзду під нами розірвався БТР. Ми, як пушинки, розлетілися у різні сторони. Тоді від невдалого «приземлення» я отримала травму, після чого чотири місяці лікувалася у госпіталі, – згадує Н. Д. Гончарова.
Як не дивно, але в умовах війни, взаємовідносини між людьми були прекрасними, дуже теплими, добрими. Кожен намагався допомогти один одному. Хоча небезпека чатувала на всіх на кожному кроці.
– Там всі допомагали один одному хто чим міг. Всі розуміли, що йде війна й по-іншому просто не могли, – продовжує розповідь пані Наталія. – Наші військовослужбовці, десантники навіть у таких умовах зберігали людяність. Серед тих жахливих буднів вони робили все можливе, аби не зламатися: хтось знаходив своє кохання, хтось пізнавав у чому сенс життя, хтось дізнався про ціну цього самого життя. І в безкінечному хаосі та страху всі ми згуртовувалися та пробували хоча б на мить відволікти свої думки від війни.
Із болем Наталія Дмитрівна згадувала про тих, хто загинув у тій страшній війні.
– Я ніколи не сприймала і не сприймаю фразу «вантаж 200». Який «вантаж»? Це страшна трагедія для рідних, це вічний нестерпний біль для матері, яка втратила свого сина, це туга для товаришів, які пліч-о-пліч воювали і захищали один одного… це вічна шана і пам'ять…, – вже не стримуючи сліз, говорила Наталія Дмитрівна.
Досі не найкращі емоції викликають у Н. Д. Гончарової спогади про тамтешній рівень життя. Страшні злидні, обідраний одяг на дітях, жінки взагалі не мають ніякого права голосу, виснажені роботою, у свої тридцять років, виглядали на всі п’ятдесят.
– Це просто жах. Коли я там побувала, я зрозуміла, що на тодішній час ми дуже гарно жили. Там взагалі не було ніяких благ цивілізації. А ще мені дуже шкода було жінок і дітей, які там жили, – ділиться своїми думками Наталія Гончарова.
На далекій чужій землі, серед пісків, війни, поранених та вбитих усі мріяли повернутися якнайшвидше додому, хоча б на хвилинку побачити й обійняти своїх рідних та близьких.
– Там мені снилася моя домівка. Найбільшим бажанням було пригорнути, поцілувати свою доньку та батьків. Мама до останнього дня не знала, де я перебуваю. Якби я їй сказала, куди їду, вона б мене точно не відпустила, – говорить Наталія Дмитрівна.
Афганістан однозначно розділив життя на “до” і “після”. Мир, спокій, відчуття захищеності – все це було в молодої жінки до: до 1986 року, до війни, до Афгану. А після – важкі спогади, страшні довжелезні місяці й роки, обличчя загиблих і поранених, нові друзі й новий досвід роботи. Жінка переконана – страшніше війни й важливіше миру немає нічого на світі.
Щастю не було меж, коли після закінчення контракту, що тривав 2,5 роки, Наталія повернулася на Батьківщину. Проте, до мирного життя не одразу звикла. На землі, де ніхто не стріляє, абсолютно все по-іншому.
– Я приїхала додому з сивим волоссям. А мені було лише 30 років… Як повернулася сюди, на мирну землю, то боялася навіть дорогу переходити. Тоді не було ні психологів, ні реабілітації для тих, хто був на війні. Завжди здригалася, коли чула гучний звук, – продовжувала розповідати Н. Д. Гончарова.
Тридцять років тому, 15 лютого 1989 року, закінчилася одна із найстрашніших і найкривавіших війн сучасності. Для сотень тисяч людей спогади про Афганістан і зараз б’ють струмом по їхніх нервах. Війна, яка тривала 3 340 днів, а це більше дев’яти років, змінила людей і наклала свій непоправний відбиток. І абсолютно в кожного з них є своя історія, яку б вони воліли забути, але, на жаль, це неможливо.
Зараз Наталія Гончарова разом зі своїм чоловіком уже п'ятнадцять років проживає у с. Мар'ївка. Жінка ходить до церкви, порається по господарству, вирощує сад, бере активну участь у сільському житті. Найбільшою радістю та втіхою для Наталії Дмитрівни є її онук, який зараз з ними проживає.
– Чесно кажучи, після життя у Миколаєві мені було непросто адаптуватися в селі. Але згодом я звикла. І зараз не уявляю своє життя десь в іншому місці. У селі все по-іншому, тут навіть повітря інше, чистіше, – з посмішкою говорить Наталія Дмитрівна.
На моє запитання: «Чи щаслива Ви жінка і що для вас означає щастя?», пані Наталія з впевненістю відповіла: «Так, я вважаю, що я щаслива жінка. Адже в мене є прекрасна, дружна сім'я – мій чоловік, мої діти, мої внуки. Вони – моя опора і підтримка, моє найбільше досягнення, моє життя. Жінка щаслива тоді, коли щаслива її сім'я, коли вона відчуває себе потрібною і розуміє, що реалізувалася в житті як особистість, як мама, як дружина. Я жодного разу не пошкодувала про те, що випало на мою долю. Вдячна Богу за те, що маю, за те, що поряд зі мною мої близькі і рідні люди.»
Вже їдучи додому, я думала: як добре, що є такі світлі, добрі люди, як Наталія Дмитрівна, люди, які, не зважаючи на біди та невдачі, з оптимізмом і любов'ю дивляться в майбутнє та не шкодують про минуле.
Шановна Наталіє Дмитрівно! Напередодні жіночого свята 8 Березня колектив редакції районної газети «Голос Баштанщини» щиро і сердечно вітає Вас з цим чудовим святом весни. Бажаємо Вам міцного здоров'я, квітучого настрою, тепла, добра і миру в домівці і в душі. Нехай здійсняться усі ваші бажання.
Юлія ДУБОГРІЙ
Немає коментарів:
Дописати коментар