Про гостру потребу донорської крові більшість людей дізнається лише тоді, коли близька людина потрапляє у біду і терміново потребує переливання. Забезпечити своєчасне постачання безпечної крові до пацієнта можливо лише за умови, що українці – кожен з нас – будуть готові не лише стати добровільними донорами і безоплатно здати свою кров, а й робитимуть це регулярно. Про них мало говорять та пишуть, їх майже не показують по телебаченню, але вони живуть поряд з нами, люди, які готові щохвилини рятувати чуже життя – донори. Журналіст познайомить вас, шановні читачів «Голосу Баштанщини», з історіями донорів Баштанщини: про їх мотивацію, проблеми системи крові в Україні та про те, що відчуваєш, коли людина з твоєї кров’ю гине або, навпаки, отримує другий шанс на життя.
Для Петра Олександровича звання «Почесний донор» – лише формальність, яка майже ні на що глобально не впливає, для нього головне – допомогти людині.
П. О. Михейкін вперше здав кров адресно у 1991 році, коли йому було 27 років – знайомий пот-ребував швидкої допомоги після ДТП. На жаль, тоді його кров не врятувала життя товариша...
– Через 10 років я став частіше здавати кров для знайомих, друзів, колег. Трапляються екстрені ситуації, коли тобі телефонують з пункту прийому крові і ти швидко туди мчиш, бо розумієш, що цінна кожна хвилина... Займатися активніше донорством розпочав з 2014 року, коли на сході України почалися бойові дії. Вирішив хоч так підтримати українських військовослужбовців.
Донації для мене завжди проходять просто, без жодного погіршення самопочуття. Чоловіки можуть здавати кров або її компоненти не більше 5 разів на рік, жінки – не більше 4 разів на рік, – розповідає Петро Михейкін. – Я й надалі планую бути донором. Якщо мені це не шкодить, а комусь допомагає, то чому ні? Кожен донор повинен розуміти, на скільки велика його соціальна та моральна відповідальність та на скільки цінний його внесок!
Петро Михейкін переконаний, що більшість українців просто не розуміють, як це – бути донором.
– У європейських країнах є традиція ходити всією сім’єю здавати кров в один центр, вона передається з покоління в покоління. В Україні поки такого немає, у нас зараз катастрофічна ситуація з донорами навіть у Києві, я не кажу про інші регіони. Також зі складнощів можу відзначити бюрократію: відділення переливання крові не мають єдиної бази по Україні. За єдиної системи обліку було б простіше здавати кров у будь-якому місті.
Особисто для мене донорство – стиль життя. Я просто хочу донести людям, що бути донором – це дуже гуманно і необхідно для інших людей, – зазначив П. О. Михейкін.
– Нечасто розповідаю про те, що я є донором. Гадаю, добро треба робити тихо. Уперше здавати кров було трохи страшнувато. Чому? Тому, що я не знала, як це відбувається. Потім я почала більше дізнаватися про донорство і зрозуміла, коли ти знаєш, як проходить процедура, в чому вона полягає, скільки часу займає, які інструменти використовують, то стає набагато легше. Коли стала донором, то зрозуміла, наскільки багато людей потребує допомоги, скільки серед них дітей, скільком ти можеш допомогти продовжити життя. Як на мене, це чудова мотивація. Не потрібно думати, що це зробить за тебе хтось інший. Коли виходжу після донації, не можу передати свої емоції, адже почуваю себе по-справжньому щасливою. Не знаю, кому піде ця кров, наскільки допоможу людині, але розумію, що зробила щось добре. Мене це надихає і хочеться продовжувати й далі бути донором, – розповідає О. М. Резніченко. – Запропонувала своєму чоловіку здавати кров разом і він погодився. Ми розуміємо, що відбувається, якщо донорської крові не вистачає: відкладаються операції, вмирають постраждалі в ДТП, при важких пологах молоді мами втрачають кров, онкохворі не можуть пройти курси терапії. Здаючи кров, донор надає цим людям надію на життя.
Степан Мартинюк вперше здав кров у 20 років. Зараз чоловіку 55 і він «Почесний донор України» – понад 100 разів був на донації крові.
– Усі ми хочемо, аби світ був добрішим, щоб все у нас було гарно у житті. Але якщо ми цього хочемо, то, напевно, потрібно почати з себе? Ось я і подумав, а чому б ні, чого б не почати рятувати життя людей і не стати донором, – говорить Степан Михайлович. – Раніше у мене взагалі в голові не вкладалося, як можна здати кров 100 разів. А виявляється, що дуже легко. Одна з цілей мого життя – це, напевно, зробити цей світ кращим. І чому б це не зробити в такий спосіб – бути донором.
У майбутньому С. М. Мартинюк планує отримати звання «Заслужений донор України» та за можливості продовжувати донорську справу.
– Донація – це найпростіший спосіб зробити щось корисне. У людей може не бути грошей чи часу, але 300-450 мілілітрів крові є в кожного. Кров – як знання: ділишся з іншими, але не втрачаєш сам», – переконаний Юрій Петрович, який майже 40 разів здавав кров. – За життя я ставав донором, коли шукали кров для дітей, вагітних жінок, навіть їздив до інших міст здавати кров. Мені хотілося допомогти врятувати життя людей, тож не було жодних вагань і сумнівів. Зараз я продовжую бути активним донором. Вже можу отримати звання «Почесний донор України», але потрібно зібрати багато документів, у мене для цього немає часу.
Творити повсякчас добро для інших – це велике покликання людини.
Я працюю у КП «Міськводоканал» слюсарем водопровідних мереж, багато моїх колег є активними здавачами крові та її компонентів, ми розуміємо всю відповідальність і важливість цієї справи, адже наша краплина крові є комусь вкрай необхідною. Донорство – це можливість комусь допомогти, подарувати надію і дати шанс на одужання. Захоплююсь і пишаюсь земляками, які регулярно здають кров, роблять свій безцінний внесок у добру справу – порятунок людських життів.
Для того, щоб створити достатній запас крові, медпрацівники відділення переливання крові (завідувач О. П. Чаричанський) Баштанської багатопрофільної лікарні, що функціонує вже 40 років, постійно проводять «Дні донора». До них долучаються працівники підприємств, вчителі, військові, але найактивніше жертвують частинкою себе самі медики. Не дивно, адже саме вони стикаються з невідкладними ургентними станами в операційних, реанімаціях, коли переливання необхідне тут і зараз. Багато медичних працівників долучаються до благородної справи багато років.
Кров має термін придатності, тобто її запас необхідно регулярно поповнювати і потреба в донорах – постійна. Кількість донорів за останній рік значно зменшилася, можливо, це пов’язано з коронавірусною епідемією. Бажання здати кров виявляють у середньому двадцять п’ять баштанчан у місяць. Для нашого міста – це мало. У Баштанському районі проживає двадцять дві людини, які мають статус «Почесний донор України». У цьому році ми вже прийняли 200 донації крові та її компонентів. Кожна краплина життєдайної рідини, в прямому і переносному значенні, безцінна.
За словами Раїси Стасюкевич, донорської крові найбільше потребують люди з кардіологічними захворюваннями, яким роблять операції на серці; онкохворі, які проходять хіміотерапію; постраждалі в ДТП; жінки, які можуть втратити багато крові під час пологів, а також люди, яких повинні оперувати.
Медики зазначають, що регулярне донорство сприяє профілактиці серцево-судинних захворювань, атеросклерозу, подагри та навіть ожиріння, адже регулярна здача крові омолоджує організм та покращує роботу імунної системи, печінки, підшлункової залози та інших органів травлення. До того ж кров беруть лише у здорових людей, відтак, донорство – нагода перевірити власний стан здоров’я.
Серед основних проблем у сфері донорства фахівці відзначають відсутність Національного реєстру донорів. Потрібна єдина система. Реєстр донорів і елементарна комунікація, регулярні акції та систематична робота над пропагуванням добровільного донорства в Україні можуть вирішити проблеми служби крові в Україні.
Міністерство охорони здоров’я планує реформувати українську систему крові до 2022 року – створити єдиний реєстр донорів, єдину систему моніторингу та налагоджувати співпрацю між Центром громадського здоров’я МОЗ, регіональними центрами крові і банками крові при лікарнях. Сподіваємося, що це буде реалізовано, а не залишиться обіцянкою.
Було б добре, якби люди ходили здавати кров не тільки у Всесвітній день донора, а робили це регулярно, добровільно і ставали постійними донорами.
Шановні донори Баштанщини! Щиро вітаємо всіх вас зі святом! Велика вдячність вам за те, що даруєте людям надію на порятунок. Бажаємо вам добра, благополуччя і миру, будьте завжди здорові та горді за те, що подарували життя іншій людині.
Юлія ДУБОГРІЙ
Опубліковано у "Голосі Баштанщини" №23 від 12 червня
Немає коментарів:
Дописати коментар