На жаль, в Україні є ті, які виправдовують злочини путінської Росії, декому взагалі байдуже. Утім є українці, яким не однаково, бо вони прагнуть жити у самостійній вільній державі, де пануватиме мир і злагода, що мають будуватися на любові і справедливості.
Ми повинні безперестанку дякувати воїнам, які ставали на захист правди у різні доленосні історичні періоди, зокрема у Другу світову і в нинішній час. Про одного з них – Олександра Миколайовича РОСТАВЕЦЬКОГО – наша історія. Це правдива розповідь про звичайного мирного українця, який і гадки не мав, що доведеться брати в руки зброю і захищати свою землю від агресора, яким стане сусідня держава.
Друзі! Щоб першими читати важливі публікації у районній газеті, запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини" (за цим лінком)!
Коли Україна опинилася в небезпеці, цей молодий чоловік не ховався за спини інших, не ухилявся від виконання обов’язку воїна і, не чекаючи повістки, добровільно пішов у військкомат, аби заявити про свою готовність поповнити лави захисників. Олександра хвилює зараз і було не однаково тоді, яким буде майбутнє у його маленької донечки, у якій країні будуватимуть свою сім’ю з коханою дружиною, житимуть його батьки, рідні, друзі.
Війна змінила його життя, це через неї він став професійним військовим, бо ж сьогодні Олександр Роставецький працює інструктором відділення рекрутингу та комплектування у Баштанському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки (РТЦК і СП). У цій установі також проходять службу його дружина Альона та брат Василь.
Раніше він жив у с. Піски, де народився, закінчив школу. Відслуживши в армії, після повернення додому опанував професію вчителя інформатики. Викладаючи предмет, паралельно начався у комп’ютерній академії «Шаг».
Проте вчителював недовго, адже на той час вже був одружений і, як будь-який відповідальний чоловік, мав забезпечувати свою родину. Зарплати, що отримував у школі, не вистачало. Отже, влаштувався продавцем-консультантом у один з магазинів м. Баштанка. Про військову професію навіть і не мріяв. Не думав також, що його мирні будні зміняться на тривожні воєнні.
У 2014 році, коли 23-річний Олександр прийшов до військ-комату, його записали до лав 19-го батальйону Територіального центру оборони. Після завершення вишколу особовий склад батальйону почав нести чергування на блокпостах при під’їзді до Миколаєва. Потім військове формування направили на виконання завдань з охорони військових складів з боєприпасами, що у Кропивницькому. З товаришами по службі охороняв прикордонну вежу Херсон-Крим. Наміру в командування відправляти хлопців з тероборони на Схід не було. Але у зв’язку із загостренням ситуації в АТО плани змінились.
Усі добре пам’ятають ці тривожні часи. Коли стало очевидним, що українська армія у ході ряду операцій витісняє бойовиків з території України і відновлює контроль за російсько-українським кордоном, Російською Федерацією щодо України були вчинені ганебні акти агресії. З території Росії, з метою підтримки бойовиків, російські війська масовано обстрілювали позиції Збройних Сил України і прикордонних населених пунктів. Обстріли вчинялися з ракетних систем залпового вогню і ствольної артилерії. Крім того, очевидці повідомляли про мінометні та гранатометні обстріли. ЗСУ не могли нічого вдіяти, бо відповісти туди, звідки стріляють, значить вдарити по території Росії, що призвело б до початку повномасштабної війни, а можливо і третьої світової. У результаті цих віроломних ударів українська армія зазнала великих втрат. Тож прийшов наказ щодо передислокування частин 19-го бТРО на Схід.
Олександр Роставецький розповідає: «Наш батальйон формувався для несення чергування на блокпостах навколо Миколаєва, передислокація на Донеччину для нас стала раптовою й неочікуваною. Перед відправкою на Схід дуже хотілося побачити своїх рідних, яких давно не бачив. Особливо важко було стриматися, коли наша колона проїжджала через Баштанку. Але я розумів, якщо рідні дізнаються куди їду, будуть сильно хвилюватися. Тому, якби важко не було на душі, нічого їм не сказав. Знали тільки друзі, з якими зустрівся в районі колишнього автовокзалу і тітка, яка прийшла провести мене в Миколаєві. Вона дала мені молитовник і поблагословила, пообіцявши, що рідним нічого не скаже. Ці зустрічі були дуже важливі для мене.
Приїхавши до Миколаївського залізничного вокзалу, ми розмістилися по вагонах і рушили на Схід. Їхали всі переважно мовчки. Кожен у своїх думках. Паніки не було, але почуття страху не покидало, адже не знали куди саме їдемо і які завдання виконуватимемо. Дізналися вже по приїзду на місце дислокації.
Якби я не намагався приховати від рідних про відправку 19 батальйону на Схід, вони про це дізналися самі, побачивши в телевізійних новинах. Були телефонні дзвінки, сльози розпачу. Мама запитувала чому я поїхав туди, на що я їй відповідав: «Мамо, ти медик, ти давала клятву Гіппократа і не порушувала її, а я військовозобов’язаний і теж присягався захищати Батьківщину».
З товаришами з Баштанки – Андрієм Скиданом, Сергієм Величком, Олександром Саваріним, Андрієм Реусом, Володимиром Фугелем та іншими хлопцями ми служили в роті охорони, прикривали 55-ту артбригаду. Це було саме тоді, коли йшли бої за Донецький аеропорт, тож ми прикривали захисників цього стратегічного об’єкту під час оборонних боїв. Брали участь у бойових діях на території Донецької області біля населених пунктів Волноваха, Старогнатівка, Авдіївка.
На перших порах було дуже важко не тільки психологічно, але й фізично, бо недоїдали, недосипали, не мали належної захисної амуніції, одягу, взуття. Виїжджаючи на завдання, часто змінювали позиції, іноді по кілька разів у день. Підрозділ швидко вражав ціль і передислоковувався, адже ворог весь час чатував і відслідковував місцерозташування батареї, щоб знищити гармати. Зупинялися серед степу, біля лісосмуг, у лісі де не було ніяких захисних споруд, бліндажів, тому в цілях безпеки ми вимушені були вручну викопувати траншеї до 2 м глибини, щоб у разі чого двом-трьом солдатам було де сховатися від обстрілів.
У холодну пору року перемерзали, хворіли, бо ж у не-обладнаному окопі сильно не нагрієшся. Часто доводилося спати просто неба. Бувало просинаєшся, а ти весь закиданий снігом. Добре, що були спальники. У дощ промокали до нитки. Тільки після виконання бойового завдання могли відновити сили, привести себе в порядок, виспатися у кращих умовах на місці постійного перебування батальйону, що базувався у більш безпечному місці, подалі від лінії розмежування.
Одного разу артбатарея отримала наказ не змінювати позицій, ми не розуміли чому, адже це небезпечно. Тож противник вирахував наше розташування. Того дня батарея потрапила під мінометний вогонь. На нас летіли міни 80-120 калібру, били прицільно. От тоді було по справжньому страшно. Правду кажуть, що у небезпечні моменти все життя людини постає перед очима. Так було і в мене. Хвилювався не так за себе, як за своїх рідних, за маленьку донечку, яких міг більше не побачити. Звісно, що не хотілося залишитися на цьому полі назавжди. Вгамувавши себе, прийшов до тями, з хлопцями стрімголов побігли до машини. Добре, що вціліла. Таким чином, ми всі врятувалися, але наші артилерійські системи були розбиті. Потім дізналися, що ці втрати бойової техніки були недаремними, адже завдяки виконанню даного завдання ми суттєво допомогли розвідникам. Опісля військові дякували нам за це й казали: «Якби не ваша вогнева підтримка, ми б не вижили».
З часом ми звикли до всього, не було вже того страху, що на початку. Однак труднощів вистачало. Не все гаразд було із забезпеченням. Нас тоді здорово виручали волонтери. Ми дуже вдячні за велику підтримку небайдужим жителям Баштанщини і волонтеру Юлії Дубогрій. Вона телефонувала, запитувала що потребуємо і передавала необхідне. Ми раділи новим бушлатам, берцям, лікам, продуктам харчування, домашнім стравам, що в польових умовах були по особливому смачні. Одного разу волонтери дістали навіть рації. Телефонами користуватися не можна було, бо за сигналом мобільного противник легко міг вирахувати нас. Тож ці рації були дуже потрібними тоді.
Наш бойовий підрозділ був дружним. Усі як брати. Підтримували один одного, були єдиною командою, бо ж на війні інакше не можна. Я міг спокійно довірити своє життя кожному з побратимів, оскільки не сумнівався у їхній надійності. Це додавало сил».
У польових умовах хлопці навчилися готувати їжу. Деколи навіть перепадало посмакувати жареною рибкою, яка водилась у тамтешніх ставках. Якщо щастило багато наловити, то й засолювали.
Нашим військовим доводилось спілкуватися з місцевими жителями. Олександр згадує, що люди були різні, одні підтримували їх і дякували за те, що вони там. Запам’яталось як один підприємець дав хлопцям 1000 грн, коли вони здійснювали покупки в магазині. Інші казали: «Чого ви сюди приїхали, нас убивати? Вас ніхто не звав, їдьте звідси», а хлопці відповідали: «Ми ж з вами зараз розмовляємо, а не вбиваємо, хіба не так?».
У 2015 році відбулась ротація, і Олександра разом з побратимами демобілізували. З радістю поверталися додому, дуже скучив за рідними, хотілося швидше всіх побачити, обійняти, спокійно виспатися, не боячись потрапити під обстріл. У кінці листопада окрилені їхали додому у відкритому кузові ЗІЛ. Дорога була важкою, старий автомобіль ламався. Однак місцеві жителі допомагали бійцям ремонтувати авто та ще й нагодували їх.
Після повернення знову пішов працювати в магазин. Звикав до мирного життя на яке дивився під іншим кутом, став більше його цінувати. Пізніше йому запропонували роботу у військкоматі, він погодився і працює там досі. Нещодавно здобув вищу освіту, навчаючись у Миколаївському державному педагогічному університеті ім. Сухомлинського. Має намір вступати до військової академії, стати офіцером ЗСУ.
Так склалося, що його безпосереднім керівником у Баштанському РТЦК і СП є С.Б. П’ятницький, котрий був начальником штабу 19-го батальйону тероборони, де у 2014 році служив і О.М. Роставецький. Серій П’ятницький завжди з теплом згадує баштанських захисників, з якими йому довелося служити у зоні проведення АТО.
О. М. Роставецький (праворуч)
під час навчання з тероборони (с. Привільне, 2019 р.)
Сьогодні Олександр тримає зв’язок з побратимами, каже, що цей братський союз, випробуваний війною, на все життя. Деякі із співслуживців виконують бойові завдання на Сході. Усі сподіваються, що настане час і на терени України прийде довгоочікуваний мир, коли всі ми з радістю святкуватимемо припинення цієї неоголошеної російсько-української війні.
Нехай щастить тобі, український солдате, який з честю служить своїй Батьківщині заради її майбутнього.
Любов КУРОЧКІНА
Немає коментарів:
Дописати коментар