Всі ми хочемо бути благополучними, малюємо собі безхмарні перспективи, воліємо стабільності, успішності, визнання, хороших друзів, особистого сімейного щастя. Щасливчиком називають того, хто без особливих проблем і перепон досягає бажаного, його життя розмірене й спокійне. Однак дорога до щастя у кожного своя. Декому доводиться долати випробування, переживати розчарування, виборювати щастя великими зусиллями. Наша розповідь саме про таку жінку – Людмилу Олександрівну КУЛЬБАЦЬКУ, життєва дорога якої круто змінила свій напрям, поєднала зі спортом, що став сенсом її життя.
Друзі! Щоб першими читати важливі публікації у районній газеті, запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини" (за цим лінком)!
Згодом познайомилася з Сергієм, з яким у подальшому поєднала свою долю, бо, як справжній люблячий чоловік, він підтримав Людмилу у найважчий період її життя. Однак попри всі зусилля, після довгих років лікування, розумної, доброї, світлої дівчинки, яка випромінювала незвичайну жагу до життя й доброту, не стало. Глибока душевна травма підкосила здоров’я Людмили, прикувала її до ліжка. Молода жінка перестала ходити, а кожен рух і крок давався їй з болем. І якби не підтримка рідних та чоловіка – чи змогла б пережити горе і стати на ноги!
Потім у її житті несподівано з’явилося карате. Молода жінка тоді навіть і не здогадувалась, що цей вид спорту стане для неї порятунком.
Л. О. Кульбацька розуміла, що треба було повертатися до повноцінного життя, бо двоє синочків – старший Віктор і молодший Олександр – потребували маминої уваги й опіки. Не хотілося засмучувати й коханого чоловіка, який всюди супроводжував дружину, підтримував її як міг, був завжди поряд.
– Ми дізналися про секцію з карате, що з’явилася в Баштанці. Повели туди старшого сина Віктора. Він виявив бажання займатися, але не захотів заходити до залу без мене. Тренер не дозволяв батькам бути присутніми під час тренувань. Я мог-ла знаходитися в залі лише за умови, що також буду займатися разом з дітьми. Сергій Миколайович Сінченко мені просто не залишив вибору і я за це йому вдячна. Так я почала тренуватися, – пояснює Людмила.
– Спочатку дружині було нелегко, адже хвороба не відступала. Виконуючи вправи, їй доводилось весь час терпіти біль. Тому перед кожним тренуванням мала приймати ліки. Але день за днем, завдяки великій силі волі й постійним тренуванням, стан дружини покращувався. З часом все менше й менше приймала ліків, а згодом відмовилась від них взагалі, – розповідає Сергій.
Коли Сергій Сінченко перестав їздити до Баштанки, постало питання існування цього клубу. У Федерації Кіокусін кай України на Миколаївщині довго не могли знайти того, хто на постійній основі хотів би продовжити заняття з групою дітей, які дуже зацікавилися карате й з нетерпінням чекали занять. Побачивши наполегливість Людмили, Президент Федерації Кіокусін кай України Дмитро Ніколаєв запропонував взяти на себе цю відповідальну місію їй, пообіцявши всіляку підтримку. На прий-няття рішення вплинуло й прохання батьків, які вмовляли жінку стати наставником для їхніх дітей. Поміркувавши над пропозицією, Людмила погодилась.
Людмила із захопленням розповідала про свою роботу, про учнів, про те, що її не залишили саму з проблемами, а всі потроху допомогли у налагодженні роботи клубу. Міська рада підтримала каратистів і надала можливість їм займатися у спортзалі, що на стадіоні «Колос». Депутати міської ради за ініціативи Віталія Грицюка й Ігоря Олійника допомогли створити більш комфортні умови в залі для тренувань. Завдяки їхній підтримці установлено металопластикові вікна, кондиціонер, що дозволяє влітку охолоджувати приміщення, а взимку нагрівати. Також вони допомогли придбати дуже важливе для занять карате обладнання – татамі. Депутат Миколаївської обласної ради Володимир Фроленко профінансував придбання боксерських груш, також за його сприяння на днях клуб отримав захисне спорядження – чотири спеціальні жилети для відпрацювання ударів, Баштанський сирзавод допоміг придбати професійну боксерську грушу для тренувань. Вдячна Людмила за вагому підтримку й батькам, вона вважає, що без їхньої довіри й допомоги не було б і клубу.
Натхнення від улюбленої справи додає їй моральних і фізичних сил. Тому встигає виконувати багато домашніх обов’язків. Сім’я має чимале господарство. У дворі цілий «набір» домашніх тварин і птахів – кілька кіз, поросята, кури, качки, гуси. Вистачає й хатньої роботи – приготувати їжу, випрати, навести у помешканні лад, повчити з дітьми уроки.
– Мені дуже поталанило з чоловіком, – пояснює Людмила. – Він підтримував мене раніше, у найскладніші моменти життя, і продовжує підтримувати зараз. Він завжди поряд не тільки вдома, але й на змаганнях. Це мій найвірніший і найкращий натхненник і помічник. Сама я, звичайно, нічого б не встигала.
Людмила вимоглива, як тренер, і турботлива, як мама, бо знає про особливості не тільки характеру, але й здоров’я дітей, за потреби підбирає індивідуальне навантаження. Батьки розповідають, що у дітей їхня старша наставниця завоювала велику довіру, бо ж часто радяться з нею, навіть діляться своїми секретами, переживаннями. Значить відчувають непідробну щиру любов до них і довіряють. А це варте великого.
– У мене немає поняття – мої діти, не мої. Я маю 30 дітей і велику підтримку батьківського колективу. За час існування клубу ми дуже здружилися, стали дійсно родиною. Іноді змістовно поєднуємо дозвілля з тренуваннями за участю батьків. Їздимо на змагання, у літній табір для спортсменів, на море, в інші природні мальовничі місця. Разом з батьками велику увагу приділяємо вихованню моральних якостей. Карате вчить важливим речам: любити людей, вміти цінувати, пробачати, радіти дрібницям, навіть у поганому знаходити хороше, бачити красу природи, відчувати її силу; вчить бути сильними, вірити в себе й долати труднощі.
Успіхи моїх вихованців багато в чому залежать не тільки від тренувань, але й від участі й сприяння батьків. Оскільки були діти, які показували хороші результати, але зараз не ходять, адже залучення їх до занять карате потребує додаткової батьківської турботи. Дехто з батьків з поважних причин перестав водити дітей на тренування, а дехто, на жаль, просто не захотів витрачати на це свій час. Шкода, адже через байдужість і лінь дорослих, діти, які приходили й із задоволенням займалися, були перспективними, сьогодні не ходять.
Дитина розвивається, коли періодично бере участь у різноманітних змаганнях. Це безцінний досвід, який не можна ні з чим зрівняти. Ви б бачили скільки в їхніх очах радості, коли вони їдуть на чергові змагання чи повертаються з медалями. Однак іноді мені важко донести деяким батькам, що їхня дитина готова до змагань. Бо вони не вірять у неї. Треба обов’язково стимулювати дітей, тоді будуть успіхи й бажання тренуватися далі.
Взагалі мені не соромно за моїх вихованців, бо вони через пів року, рік тренувань помітно фізично міцніють, спокійно виконують складні вправи, сідають на шпагат. Вони мене чують, розуміють з пів слова, чітко дотримуються моїх команд. Не секрет, що діти-спортсмени завжди успішніші за інших, більш зібраніші, відповідальніші, дисциплінованіші, наполегливіші, бо звикли працювати над собою.
Сьогодні у двох різновікових групах тренується по 10-12 дітей. Раніше було значно більше. Вплинув на відвідуваність, звичайно ж, і коронавірус. Але сподіваємось, що все мине і ми знову будемо тренуватися у повному складі, їздити на змагання різного рівня, перемагати й спортивними надбаннями прославляти Баштанку, – мовила жінка.
Людмила, як тренер, дуже наполеглива. Користується будь-якою нагодою, аби покращити майстерність від найменших нюансів техніки до тактичних ходів і стратегій та дати нові знання своїм вихованцям.
Майстер і викладач карате, один з найзнаменитіших представників бойових мистецтв, володар 10 дана Масутацу Ояма сказав: «Карате – це шлях воїна, де слабкий іде або стає сильним». Отже, можна з впевненістю сказати, що Людмила Олександрівна – сильна жінка, оскільки не спасувала, а продовжує свій шлях.
Влітку з 16 по 23 серпня Л. Кульбацька у складі української делегації, як представник Федерації Кіокусін кай України, взяла участь у XIV-ій Міжнародній літній школі KWU з кіокусін карате, що відбулась у Камчії (Болгарія). Учасниками були понад 600 спортсменів із 17 країн. Ця подія вважається однією з головних у карате, так як в ній беруть участь видатні спортсмени та тренери з усього світу. У цьому році ведучими інструкторами літньої школи були: Захарі Дамянов (абсолютний чемпіон світу 2015 року), Олександр Пічкунов (бронзовий призер абсолютного чемпіонату світу 1999 року), Ян Сокуп (срібний призер абсолютного чемпіонату світу 2007 року), Сергій Плеханов (срібний призер абсолютного чемпіонату світу 2003 року). У складі каратистів тренувалася й Людмила.
– Я старалася робити все, що від нас вимагали. Не відставати від знаменитих учасників літньої школи. Було дуже цікаво, але непросто, тренування проходили настільки інтенсивно, що по їх завершенню моє кімоно можна було викручувати. Ми працювали в чотирьох групах, кожна з яких виконувала свої завдання. Я потрапила в групу, що займалася боями, тобто навчальними поєдинками. Старалась одночасно запам’ятовувати нові для мене рухи й усвідомлювати можливість їх застосування під час бою. Приходила з тренувань і швидко їх записувала, – ділилася враженнями Людмила. – Іноді було страшнувато, бо не було поділу на вагові, вікові категорії й за приналежністю до статі. Тобто билася і з чоловіками, і з жінками. Дехто не дозволяв собі застосовувати надто сильні удари у партнерському бою з жінками, але були й такі, які билися на повну силу, незважаючи хто перед ними. Проте витримала, багато чого навчилася, зрозуміла й дуже задоволена поїздкою, адже отримала величезний досвід.
Владислав РЕЩИКОВЕЦЬ: «Наш тренер – людина душевна й відкрита. Добре ставиться до дітей. Тому вони тягнуться до неї, з охотою ходять на тренування. У клубі існує атмосфера довіри й справедливості. Усі хлопці, як брати. Я привів Ігоря до клубу у чотири роки. Зараз йому п’ять. Оскільки в нього є старша сестра, яка займається танцями й демонструє свої досягнення, йому захотілося бути сильнішим за неї. Тому йшов тоді лише з цією метою і спочатку особливого захвату від карате ми в нього не помічали. Тільки згодом він почав відвідувати тренування з великим бажанням. Ми бачимо багато позитивних змін: раніше син був неуважним, а зараз хлопець став більш зіб-раним, дисциплінованим, покращилися його фізичні дані. Дитина може спокійно кілька разів віджатися на перекладині, сісти на шпагат. Добре, що наш тренер приділяє увагу й дозвіллю дітей, організовує ігри, естафети, свята. Сину це дуже подобається».
Вадим ГРЕБНЄВ: «Коли ми дізналися про існування клубу, нашому сину Артуру було майже чотири роки. Саме з цього віку ми й почали займатися карате. Сьогодні йому п’ять з половиною років, він із задоволенням ходить на тренування. Правда, у зв’язку з карантином, ми пів року тренувань вимушено пропустили. Загалом я дуже задоволений, що в Баштанці є такий клуб і такий тренер, про яку хочеться сказати найтепліші слова. Людмила Олександрівна поєднує в собі якості тренера й жінки-матері. Вона, за потреби, може бути жорсткою і вимогливою, але водночас доброю й уважною, бо їй притаманна материнська турбота. Це дуже важливо для таких маленьких дітей як Артур. На етапі становлення його в карате Людмила стала для нього ідеальним тренером, кращим навіть за тих, які розуміють більше і мають чорні пояси. У цьому клубі панує приємна атмосфера. У тренера немає улюбленців, до всіх вона ставиться однаково. Добрі взаємини й між дітьми. Ніхто ні з кого не знущається, діти толерантні й приязні один одного. Тому я радий, що є спортивна секція, куди я можу спокійно віддати свого сина. Артур – один з найменших серед дітей, але не відчуває якоїсь неповаги чи поганого ставлення від старших вихованців.
Ми з дружиною бачимо як наш син зміцнів фізично і став впевненішим у собі, більш трудолюбивим. Я дивлюся на Артура як він працює над собою, віджимається, і ловлю себе на думці, що навіть у мене дорослого менше такої працелюбності й терпіння, ніж у малої дитини.
Запам’яталися враження від масового турніру, що був організований нашим тренером у Баштанці. У змаганнях було задіяно близько 150 дітей. Досвід, коли наші діти вчилися витривалості, стійкості, швидко орієнтуватися, приймати рішення щодо того чи іншого прийому, дуже цікавий і важливий для дітей. Ми чекаємо закінчення карантину й відновлення масових змагань. Артур ще не брав участі в турнірах, але маємо надію, що обов’язково буде тренуватися далі і їздити на змагання, щоб вчитися в інших і удосконалюватися».
Світлана КОВАЛЕВСЬКА: «Наш тренер – велика ентузіастка. У будь-яку погоду вона чекає дітей на тренування. І не важливо скільки їх прийде, один вихованець чи десятеро, вона завжди вик-ладається на повну. Людмила Олександрівна має великий авторитет серед дітей, бо не ставить себе вище за них, поважає й цінує кожну дитину, хвилюється, переймається не тільки їх фізичним але й емоційним, психологічним станом. Завжди їх заохочує, стимулює своїм ставленням до цього виду єдиноборств. На тренуваннях працює разом з дітьми, виконуючи вправи нарівні з усіма. Діти бачать це і ще більше стараються. Вони дуже її поважають і док-ладають максимум зусиль, щоб не підвести. Людмила Олександрівна – дуже важлива людина в житті мого сина Давіда. І я цьому рада. У найвідповідальніші моменти, наприклад, на змаганнях, вона відчуває й розуміє дітей, знає як їх налаштувати, яке слово й коли сказати, як заспокоїти. У неї дуже сильний емоційний зв’язок з кожною дитиною.
У нашого тренера неабияк розвинене почуття справедливості. На змаганнях вона відстоює кожну свою дитину. Ніколи не допустить, щоб когось із вихованців поставили не в ту вагову категорію, завжди доводить свою правоту.
Мені подобається, що вона дозволяє батькам бути присутніми на тренуваннях. Попередній тренер був категоричним у цьому питанні і допускав до зали тільки дітей. Людмила ж схвалює і навіть заохочує батьків спостерігати за тренуваннями, щоб вони також трохи розуміли карате й могли щось порадити дитині під час відпрацювання рухів вдома, правильно розподілити навантаження.
Наша Олександрівна всією душею в карате. Вона щось постійно робить у залі, старається покращити умови, аби удосконалити тренування. Ми кажемо їй: «Олександрівно, не перекладайте все на свої плечі, кажіть нам, ми допоможемо». Часто чуємо у відповідь: «Я все зроблю».
Ми дуже поважаємо її за наполегливість, за сміливість кардинально змінити своє життя, ставши тренером з карате, що міцно закріпилося і в нашому житті, стало його важливою частиною. Батьки створили свою інтернет-групу, постійно діляться та обговорюють новини. Ми відчуваємо себе однією великою родиною. І в цьому заслуга Людмили Олександрівни.
А як чудово ми проводили спільні з дітьми виїзди на природу. Поки тренер і діти зай-малися на свіжому повітрі, батьки варили в казані юшку, спілкувалися, жартували, насолоджувалися навколишнім, а потім разом смакували приготованим. Такі моменти залишаються незабутніми.
Людмила Олександрівна – велика патріотка свого міста. Вона весь час націлює нас усіх на те, що про Баштанську повинні почути, бо наші діти не гірші інших. І дійсно, її відданість цьому нелегкому ремеслу приносить гарні результати. Секція доволі молода, але Баштанка встигла заявити про себе на різних змаганнях обласного і всеукраїнського рівнів. Наші діти ніколи не приїжджають із змагань без нагород, виборюючи призові місця. Для прикладу, цього року ми їздили на всеукраїнські змагання до Києва, мій син Давід і син Людмили Олександрівни – Віктор стали призерами, завоювали перші місця. З часу, коли Олександрівна почала тренувати дітей, у арсеналі мого сина з’явилося дуже багато медалей, кубків, що є свідченням належної системної праці.
А ще у нашого тренера є велика мрія – щоб до клубу ходило не менше 150 дітей. Це відкриє великі можливості й перспективи у розвитку карате на Баштанщині. Вона впевнена: попереду на її вихованців чекають європейські і світові кубки й медалі.
Ми розповідаємо усім, що в цю секцію є заради чого йти, заохочуємо інших до занять карате. Раніше дітей ходило мало. А після того як тренером стала Людмила Олександрівна, кількість дітей значно збільшилась.
Батьки щиро вдячні їй за те, що цей клуб існує. Карате дає дітям велику основу для зміцнення здоров’я, покращення витривалості, опірності організму до хвороб. Недарма на уроках фізкультури в школі наші діти вирізняються серед своїх однолітків гарною фізичною підготовкою, показуючи хороші результати, стали менше хворіти.
Ми її дуже поважаємо й любимо за відданість справі, людяність, велику силу волі і стійкість. За час нашого знайомства ми зрозуміли, що ця жінка дуже цілеспрямована і подолає будь-які перепони на шляху до мрії. Бо вона живе карате і від тренерської роботи отримує велике задоволення. А коли людина із захопленням займається улюбленим ділом то успіх їй гарантований. Ми бачимо це по її вчинках, по ставленню до наших дітей і віримо в неї. Я особисто та й інші батьки учасників спортивного клубу дуже раді, що у нас є такий тренер».
Шановна Людмило Олександрівно! Колектив районної газети вітає вас із Всесвітнім днем карате, що відзначають 7 жовтня. Бажаємо Вам удачі. Нехай вона стане обов’язковим доповненням до наполегливих старань, впевнених кроків і сміливих дій. Хай Вам щастить на шляху до мрій!
Любов КУРОЧКІНА
Немає коментарів:
Дописати коментар