Валентина Свирса
(редактор, відповідальний секретар)
(журналіст)
(оператор комп'ютерної верстки)
Історичні фотографії працівників редакції "Голосу Баштанщини":
Фото працівників редакції газети, яка раніше мала назву "Шляхом Леніна"
На фото зліва направо: О. С. Басенко (колишній редактор), В. Л. Свирса.
Рік фото не встановлено. З фондів районного краєзнавчого музею
(надіслав директор музею О. Требух).
Рік фото не встановлено. З фондів районного краєзнавчого музею
(надіслав директор музею О. Требух).
Про тих, кого пам’ятаю і люблю
(про колишнього редактора газети В.М.Петренка)
районна газета "Голос Баштанщини",
3 листопада 2011 року №116-117
Газеті «Голос Баштанщини виповнилось 80! Відзначав би це свято, якби
був живий, і Валентин Миколайович Петренко – колишній її редактор. Як би
порадів з того, що газета така популярна серед читачів, що значно зріс
потенціал її творців. Особливо приємно вразив би його процес випуску
газети, який зараз здійснюється на рівні сучасних технологій. Про таке
він міг тільки мріяти! Бо в далекі 70-і роки цей процес був складним:
ручний набір, брязкіт допотопних друкарських машин, що нерідко виходили з
ладу. Але навіть в таких умовах працівники редакції працювали творчо і
злагоджено.
Хоч це були роки становлення молодого колективу, та газета друкувала цікаві нариси, репортажі, інтерв’ю авторів Миколи Смоли, Валентини Балдук, Зінаїди Тимошенко, Галини Мельник, Олександра Басенка, Галина Радецька. Газета широко пропагувала акордний підряд в сільському господарстві.
За досвідом у Баштанку їхали звідусіль. Валентин Миколайович дуже любив свою справу. І був щасливий,
коли газета подобалась читачам.
Колектив редакції працював напружено й самовіддано. Відомий письменник, наш земляк О.О.Сизоненко пригадує: «Якось їду з Черкас у Новоолександрівку попутними машинами й автобусами з численними пересадками, потрапляю в Баштанку майже опівночі, зморений, голодний, змерзлий. А в редакції світиться. Трудомахи були, мов на смузі перешкод на військовому полігоні. Було, було…”.
З-під пера Валентина Миколайовича вийшли три книги: "Дума про Баштанку”, в якій розповідається про народження героїчної Баштанської республіки, про бойове минуле, про багаточисленні пам’ятники і пам’ятні місця Баштанщини; "Жнива” про земляків-степовиків, їх складні людські характери, гострі проблеми перебудови, шляхи їх розв’язання; художньо-документальна повість "Акорд” – про те, як зароджувався і стверджувався метод бригадного підряду.
– Все, що пишу, – казав він, – виливається, пропускається через серце, а не видумується по-ремісницькому – з «голови».
Валентин Миколайович оспівував просту людину, трудівника, творця, тих, на кому споконвіку
тримався й нині тримається світ.
Дехто з працівників редакції називає В.М.Петренка своїм учителем, наставником. Він плекав творчих працівників, які тоді ще не мали спеціальної освіти. З його легкої руки одержали путівку на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка Валентина Свирса, Зінаїда Рогачова, Галина Радецька. Валентин Миколайович вселяв впевненість у тому, що в кожного все вийде. В 1975 році редактор запросив на роботу Віктора Михайловича Безручка.
– В редакції немає людини, якій можна було б доручити макетування газети. Погоджуйся на посаду відповідального секретаря. Ти зможеш!
І дійсно, він зміг і пропрацював відповідальним секретарем 27 років. З теплом згадує директор районного краєзнавчого музею О.О.Скидан: «Добре пам’ятаю і до цього часу зберігаю свою Першу грамоту за підписом редактора В.М.Петренка з напутніми словами: «Хай пишеться твоя трудова біографія, започаткована
красною літерою в нашому колективі».
З Валентином Миколайовичем було цікаво спілкуватися: він захоплювався гарними людьми, його хвилювали «круті життєві вузли», він палахкотів гнівом проти зла, прагнув захистити добро. До написаного ним байдужих не було.
«Валентин Петренко – особистість непересічна. Він був суворим, принциповим і водночас добрим і справедливим, відданим своїй справі і вимагав цього від нас» – каже В. Свирса.
Високою була його життєва норма, таким і залишився в серцях тих, з ким працював. Уже тяжко хворий на запросини його на ювілейне свято з нагоди 65-річчя газети Валентин Миколайович радо відгукнувся листом:
м. Баштанка.
На знімку: Валентин Петренко (справа)
з головою колгоспу "Комуніст” І. О. Семилітом.
Хоч це були роки становлення молодого колективу, та газета друкувала цікаві нариси, репортажі, інтерв’ю авторів Миколи Смоли, Валентини Балдук, Зінаїди Тимошенко, Галини Мельник, Олександра Басенка, Галина Радецька. Газета широко пропагувала акордний підряд в сільському господарстві.
За досвідом у Баштанку їхали звідусіль. Валентин Миколайович дуже любив свою справу. І був щасливий,
коли газета подобалась читачам.
Колектив редакції працював напружено й самовіддано. Відомий письменник, наш земляк О.О.Сизоненко пригадує: «Якось їду з Черкас у Новоолександрівку попутними машинами й автобусами з численними пересадками, потрапляю в Баштанку майже опівночі, зморений, голодний, змерзлий. А в редакції світиться. Трудомахи були, мов на смузі перешкод на військовому полігоні. Було, було…”.
З-під пера Валентина Миколайовича вийшли три книги: "Дума про Баштанку”, в якій розповідається про народження героїчної Баштанської республіки, про бойове минуле, про багаточисленні пам’ятники і пам’ятні місця Баштанщини; "Жнива” про земляків-степовиків, їх складні людські характери, гострі проблеми перебудови, шляхи їх розв’язання; художньо-документальна повість "Акорд” – про те, як зароджувався і стверджувався метод бригадного підряду.
– Все, що пишу, – казав він, – виливається, пропускається через серце, а не видумується по-ремісницькому – з «голови».
Валентин Миколайович оспівував просту людину, трудівника, творця, тих, на кому споконвіку
тримався й нині тримається світ.
Дехто з працівників редакції називає В.М.Петренка своїм учителем, наставником. Він плекав творчих працівників, які тоді ще не мали спеціальної освіти. З його легкої руки одержали путівку на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка Валентина Свирса, Зінаїда Рогачова, Галина Радецька. Валентин Миколайович вселяв впевненість у тому, що в кожного все вийде. В 1975 році редактор запросив на роботу Віктора Михайловича Безручка.
– В редакції немає людини, якій можна було б доручити макетування газети. Погоджуйся на посаду відповідального секретаря. Ти зможеш!
І дійсно, він зміг і пропрацював відповідальним секретарем 27 років. З теплом згадує директор районного краєзнавчого музею О.О.Скидан: «Добре пам’ятаю і до цього часу зберігаю свою Першу грамоту за підписом редактора В.М.Петренка з напутніми словами: «Хай пишеться твоя трудова біографія, започаткована
красною літерою в нашому колективі».
З Валентином Миколайовичем було цікаво спілкуватися: він захоплювався гарними людьми, його хвилювали «круті життєві вузли», він палахкотів гнівом проти зла, прагнув захистити добро. До написаного ним байдужих не було.
«Валентин Петренко – особистість непересічна. Він був суворим, принциповим і водночас добрим і справедливим, відданим своїй справі і вимагав цього від нас» – каже В. Свирса.
Високою була його життєва норма, таким і залишився в серцях тих, з ким працював. Уже тяжко хворий на запросини його на ювілейне свято з нагоди 65-річчя газети Валентин Миколайович радо відгукнувся листом:
"Мої дорогі колеги!Олена ПЕТРЕНКО, дружина В. М. Петренка.
Найперше, я вдячний гарній добродійці Валентині Свирсі за її запрошення на ювілейне свято колишнього складного і неоднозначного, як світ Петренка.
Неоднозначність свою пояснюю тим, що народився під знаком Близнюків і Богом мені було дано працювати на землі, наповнивши по вінця мою душу водночас і великою любов’ю і великим гнівом.
Життя, як не старалося, але не змогло внести суттєві корективи в мою долю. Тому я перед Вами зараз все той же Петренко, що 29-річним став редактором районної газети.
Ген-ген, скільки спливло часу, а я, як і колись, люблю стриману, серйозну Валентину Балдук (Свирсу), відчайдушну, сміливу, як ніхто, здатну на ризиковані кроки і, може, як ніхто, здібну журналістку Зіну Рогачову, дисциплінованого, старанного і вже старого "академіка” відповідально-секретарських справ Віктора Безручка, Олександра Басенка, котрому ніщо не заважало добротно виконувати редакторські вимоги.
Люблю я неперевершеного в майстерності і досконалості водія Василя Максимовича Ткачова, найбільш складну за вдачею Галину Радецьку, відданого до самозабуття газетної роботи Віталія Стебліна, розважливого і мудрого Миколу Смолу, професіонала секретар-друкарку Лідію Бабич, прекрасну жінку і бухгалтера редакції Надію Іванівну Скидан, романтичну, талановиту, тонкого психолога Галину Мельник, запальну, комунікабельну Лідію Авраменко, невтомного фотокореспондента Анатолія Синька.
Більшість з названих колег були моїми учнями і за віком, і за життєвим і професійним досвідом.
Мені не соромно подивитися в очі кожному, з ким працював, я віддав часточку своєї душі, свого серця.
Я пишаюся тим, що вже кілька десятиліть редакція районної газети тримається на моїх учнях. І редакторів газети не завозять в Баштанку з Вінницької, Черкаської областей чи з Очакова, Єланця, а знаходять серед моїх учнів.
"Багатьох було кликано, та не багатьох було обрано” – гласить біблійний вислів. Я задоволений тим,
що, власне, весь основний кістяк майстрів друкованого слова, які успішно працюють і зараз, мої учні.
В цей ювілейний день дякую вічно молодому творчому колективу за те, що зберегли наші традиції, що значно примножили професійні надбання, за Вашу самовіддану працю.
Міцного здоров’я, творчого довголіття, мої дорогі колеги. Щоб Вам писалося, а вашим передплатникам читалося. З роси і води!
З шаною і любов’ю – ваш В. М. Петренко”.
м. Баштанка.
На знімку: Валентин Петренко (справа)
з головою колгоспу "Комуніст” І. О. Семилітом.
А Безручку все сниться газета
3 листопада 2011 року №116-117
47 років свого життя віддав випуску районної газети Віктор Михайлович
Безручко. Прийшов він працювати в друкарню, як у пісні співається, «у
шістнадцять хлоп’ячих літ». Не з примусу, не з необхідності якось
заробляти на життя, а за покликом серця.
Ще й сьогодні згадує, як школярем, читаючи книги, замислювався над тим,
як же вони виходять у світ. Розпитував про те батька, та небагато міг
розповісти простий колгоспник. Але не махнув він рукою на синове
захоплення. Поговорив із тодішнім завідуючим друкарнею В. Ю. Коваленком.
«Хай прийде, подивиться», – запропонував той. Відвідини друкарні
захопили юнака, як кажуть, не на рік, а на вік. Так йому сподобалося, що й додому не хотів іти. Все складав букву до букви, вперто переробляв те, що не виходило. Переконавшись у серйозності намірів хлопця, завідуючий зарахував Віктора учнем складача ручного набору.
До досягнення повноліття йому належало було покидати робоче місце на дві години раніше. Та він і слухати того не хотів. А через півроку вже самостійно складав тексти, невдовзі став метранпажем (верстальником газетних сторінок).
Товариський і контактний, енергійний і добросовісний, вмілий і беручкий, Віктор Михайлович завжди виконував будь-яке доручення. Його здібності, серйозне ставлення до роботи помітив тодішній редактор районної газети В. М. Петренко і в 1975 році запросив кмітливого і розумного чоловіка на посаду фотокореспондента.
Знімки за підписом В. Безручка не один рік друкувалися на газетних шпальтах, допоки він не пішов на чергове підвищення – став відповідальним секретарем редакції. А це по суті – головний технолог і дизайнер газети, який надає їй відповідного зовнішнього вигляду.
Це зараз нові технології, комп’ютерна верстка дещо спростили цю роботу і дають більші можливості відповідальному секретарю при макетуванні. Півтора ж десятка років тому газету верстали вручну і макет майбутньої сторінки слід було обрахувати з великою точністю, з дотриманням певних канонів. Отже, треба мати неабиякий хист, майстерність і навіть Божий дар. А ще слід бути справді відповідальною людиною.
Саме таким ми і пам’ятаємо Віктора Михайловича Безручка. Чесний і відвертий, добрий і порядний, він завжди жив по правді і чинив по совісті.
Ми любимо свого сивочолого пенсіонера і знаємо, що ця любов взаємна, бо йому й по сьогодні сниться газета. Одержавши черговий номер, ловить знайомий з юності запах друкарської фарби.
Не зважаючи на прожиті роки, Віктор Михайлович має ясний розум і добру пам’ять. Згадує, що в 50-их роках редакція і друкарня знаходилися в одному приміщенні (зараз на тому місці – центр поштового зв’язку).
Наборщиками, його першими вчителями були М. М. Копилова, О. М. Гапішко, друкарем В. К. Павлюк. Електроенергії тоді ще не було, працювали при гасових лампах, мали двигун, яким опікувався Чорнобай. Він і грубки топив. У штаті був також конюх Дуб’яга, який возив літпрацівників газети у відрядження конячиною по всьому району, що розширився після об’єднання з Привільненським. Коли з’явився в друкарні лінотип, на ньому працював Іван Чичков.
Протягом 27 років роботи в редакції змінювалися редактори, працівники, а В. М. Безручко зберігав вірність раз і назавжди обраній справі, ніколи нікого не підводив, ні на що не скаржився, хоча нерідко й по 10-15 годин доводилося працювати. А вдома у нього був надійний тил – вірна дружина Марія Дмитрівна. Болевова частка домашніх клопотів припадала саме на її неміцні плечі. Взагалі їхньому родинному порозумінню, злагоді можна по-доброму позаздрити. Все своє подружнє життя, а це півстоліття, вони ділять навпіл радість і смуток, мають багато спільного, навіть народилися в один день. Виростили хороших сина і доньку, радіють онукам.
Майже десять років Віктор Михайлович на заслуженому відпочинку, але він і досі марить газетою, часто заходить у редакцію, цікавиться нашим життям-буттям і все згадує своє газетярське минуле.
До досягнення повноліття йому належало було покидати робоче місце на дві години раніше. Та він і слухати того не хотів. А через півроку вже самостійно складав тексти, невдовзі став метранпажем (верстальником газетних сторінок).
Товариський і контактний, енергійний і добросовісний, вмілий і беручкий, Віктор Михайлович завжди виконував будь-яке доручення. Його здібності, серйозне ставлення до роботи помітив тодішній редактор районної газети В. М. Петренко і в 1975 році запросив кмітливого і розумного чоловіка на посаду фотокореспондента.
Знімки за підписом В. Безручка не один рік друкувалися на газетних шпальтах, допоки він не пішов на чергове підвищення – став відповідальним секретарем редакції. А це по суті – головний технолог і дизайнер газети, який надає їй відповідного зовнішнього вигляду.
Це зараз нові технології, комп’ютерна верстка дещо спростили цю роботу і дають більші можливості відповідальному секретарю при макетуванні. Півтора ж десятка років тому газету верстали вручну і макет майбутньої сторінки слід було обрахувати з великою точністю, з дотриманням певних канонів. Отже, треба мати неабиякий хист, майстерність і навіть Божий дар. А ще слід бути справді відповідальною людиною.
Саме таким ми і пам’ятаємо Віктора Михайловича Безручка. Чесний і відвертий, добрий і порядний, він завжди жив по правді і чинив по совісті.
Ми любимо свого сивочолого пенсіонера і знаємо, що ця любов взаємна, бо йому й по сьогодні сниться газета. Одержавши черговий номер, ловить знайомий з юності запах друкарської фарби.
Не зважаючи на прожиті роки, Віктор Михайлович має ясний розум і добру пам’ять. Згадує, що в 50-их роках редакція і друкарня знаходилися в одному приміщенні (зараз на тому місці – центр поштового зв’язку).
Наборщиками, його першими вчителями були М. М. Копилова, О. М. Гапішко, друкарем В. К. Павлюк. Електроенергії тоді ще не було, працювали при гасових лампах, мали двигун, яким опікувався Чорнобай. Він і грубки топив. У штаті був також конюх Дуб’яга, який возив літпрацівників газети у відрядження конячиною по всьому району, що розширився після об’єднання з Привільненським. Коли з’явився в друкарні лінотип, на ньому працював Іван Чичков.
Протягом 27 років роботи в редакції змінювалися редактори, працівники, а В. М. Безручко зберігав вірність раз і назавжди обраній справі, ніколи нікого не підводив, ні на що не скаржився, хоча нерідко й по 10-15 годин доводилося працювати. А вдома у нього був надійний тил – вірна дружина Марія Дмитрівна. Болевова частка домашніх клопотів припадала саме на її неміцні плечі. Взагалі їхньому родинному порозумінню, злагоді можна по-доброму позаздрити. Все своє подружнє життя, а це півстоліття, вони ділять навпіл радість і смуток, мають багато спільного, навіть народилися в один день. Виростили хороших сина і доньку, радіють онукам.
Майже десять років Віктор Михайлович на заслуженому відпочинку, але він і досі марить газетою, часто заходить у редакцію, цікавиться нашим життям-буттям і все згадує своє газетярське минуле.
